Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально.
Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними
Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го).
Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50 років.

Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність.
Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в
Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках.
Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а й померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.
|[pic] | |

І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні
(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше, проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках
Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними (1994 року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.
|[pic] | |

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.
|[pic] | |

Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.
|[pic] | |

Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх зайнятих).

При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується тенденція стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного доходу українців (рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані
Світового Банку), величина реального ВВП України на душу населення, перерахована по паритету купівельної спроможності, впродовж 10 років трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національний звіт з людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН.
- Київ, 2002. - З. 99.).

На підставі цих даних можна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна рік від року ставала бідніше, і це пояснюється в першу чергу низькою ефективністю трансформації економічної системи, недосконалістю діючої моделі економічного розвитку і відсутністю необхідних соціальних реформ.
Деяке зростання середнє душового доходу спостерігається, тільки починаючи з
1999 р., коли українська економіка вступила у фазу відновлення. Проте в даний час Україна продовжує залишатися однією з бідних країн з перехідною економікою, за підсумками 2000 р. маючи в 1,5-2 рази менше середнє душового доходу в порівнянні з ними

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська,
Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька) відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної активності цих регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального розвитку як:

. відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;

. рівень достатності живлення;

. ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних, середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат.
Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника
1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в
1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України.
- ДО., 2002. - С.17. ).

Страницы: 1, 2, 3, 4