потреби цього села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра

Калниша і збудована вже до самих верхів».

З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фондував будівництво

церкви.

Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки

її перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови й

реставрації.

1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослідив

Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення,

сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей

храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури.

На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську

церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, її

споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечка

Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з

помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен,

священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили.

Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає

сумнів, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став ним

наступного року. Як вважає головний архітектор Філадельфійського

університету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храми

України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішою

спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах

(1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра

Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано

напис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием

воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й

Давида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністрація

її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла

1941 р. під час другої світової війни.

На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських

мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійного

українського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним з

найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор

С. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі

рококо, типовому для українського сницарства (різьблення по дереву),

середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що

деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесного

серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді

цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона,

св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були

чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; Там

були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці.

На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею

— голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з

лівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними

дверима іконостасу також були вміщені корони».

Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що видатний

майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як у

середньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох до

трьох років. Чому ж російсько-царська адміністрація і церковні власті мали

намір знищити Покровську церкву в Ромнах? Либонь тому, що була вона надто

вже українська, козацька — такий собі символ славного минулого краю. Під

керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р.

було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ

заборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковна

влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою

Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості української

церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними,

схизматичними, отже, небажаними.

Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не примирився з

царською сваволею і підступністю.

А в Україні тим часом окупанти ділили здобич — загарбані землі Коша

Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю

Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів

антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись

знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменована на Покровську фортецю.

Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель

поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської

армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.

Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського

двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склали

легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився

і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на

Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти чорная галко,

От Калниша вісті.

Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

От Калниша вам вісті.

А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів "

Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-

х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня:

«Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітним

віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо.

Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири,

завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора.

При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці —

залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У

вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у

квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно

освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в

найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував

крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме

кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько

півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до

голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут

побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не

крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе

життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного

існування?»

Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідь

від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За

багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до

виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча

відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і просить ваше

високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у

теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чотирьох чоловік і

навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його

ім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував

свою камеру.

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості про

колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», написано: «Петро

Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим

повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки

листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною

вартою солдатів, що знаходяться в монастирі»,— ці слова постійно писав

архімандрит у відомостях, які він регулярно посилав до Синоду. За

переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на

рік: на Великдень, Преображення Господнє і Різдво, але в архівах не

знайдено підтвердження навіть цьому.

Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,— при інших

в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — біля

всіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші

охоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Не-стюков. Вони

одержували гроші для харчування бранця — один карбованець на день — і

купували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті,

даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, для

запису видачі харчових грошей колишньому Січі Запорозької кошовому Петру

Кальнишевському».

Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував: відомо, що

Калнишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне

Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбованців. Після

шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели

в кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лише

указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському

було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на

свободі за власним бажанням.

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як

твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітня

передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список

направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду —

той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро

Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій

Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського

зазначено: «прощений». Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший цар

Олександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох

в'язнів—починалося XIX століття. Старожили монастиря розповідали Д.

Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «після нього

залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в'язниці

такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього,

як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з

ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею.

Але він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до

архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і

просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого

життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря

цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли

вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та й

куди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за

словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»?

Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днів

безбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одному

карбованцю на день, що цар і дозволив. Цікаво, хто ж писав цього листа?

Якщо Калнишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, як

свідчать перекази.

Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором

Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію:

«Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної

Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за

височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим же

повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель,

в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої

провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю

благочестивою, доброю».

Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках

нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи, де

вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим

написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським

протодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть,

українець).

Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського майже сто

років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої

таємниці.

Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. про

нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфименко,

засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші з

місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. С. Єфименко знайшов у

архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної

колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра

Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши всі ці матеріали,

вчений написав статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі»,

яку було надруковано в журналі «Русская старина» за листопад 1875 р. Так

було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який

все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде

на Вкраїні Січ, доти буде жити Україна.

Список використаної літератури.

1. “ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.

2. “ В’язні Соловецького монастиря ” Г.Г. Фруменков – Архангельск

1968р.

3. Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.

4. “ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.

5. “ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.

Страницы: 1, 2, 3, 4