як справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекала його

народ, прикутий до колісниці царської Росії.

Знищити український народ як націю—було метою Катерини II. «Приєднані

країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій

підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом

привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до

лісу»,—писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю

Вяземському.

«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужої

території, з простим грабунком»,— так охарактеризував цю політику

російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в історію, то

переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успішно—на жаль)

проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу

після 1654 р.

Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз

України з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олексію холуйського

листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з

підданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними

полями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми

підданими...». Цар дав йому таку грамоту, але смі-ляни, довідавшись про це,

ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з

містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та

28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськими

козаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з переляку

велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на

фортифікаційні роботи, сам брав у них участь—і готувався до відїзду в

Ярославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі

війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використали

особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділи

ситуацією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за

гетьманську булаву, царську милість, маєтності,— за все ж розплачувався наш

народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмельницького гетьман І.

Брюховецький передав Україну у володіння російського монарха і погодився на

присутність гарнізонів царських військ в українських містах під

командуванням воєвод, а за це його нагородили дружиною, дочкою московського

боярина Дарією—далекою родичкою царя.

За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому

«чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московським

боярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою.

Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна видала

вельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей

малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим,

великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились;

і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а

заохочували їх спритним, чином і приводили в свойства з росіянами, ідоб

вони своїлись і до шлюбів вступали з нашими росіянами, а це тримати надто

секретно» (Моск. арх. Мін. юстиції № 79—1806 р.). Наказ цей був адресований

керівнику «Малоросії»— князю О. Шаховському 1734 р. Відразу після

приєднання України до Московщини царизм наступив на суверенні права

українського народу та на залишки його державності (Переяславські статті

1659 р., Московські статті 1665 р.» Андрусівське перемир'я 1667 р.,

Глухівські статті 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). У

хід йшли всі методи—від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про

шлюби малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок.

Заслуговує на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького

руху. На останній, печатці Січі був напис: «Печать войстка Ее

Императорского Величества Запорожского низового». Отож, Петро Калнишевський

був змушений хоча б про людське око виконувати накази «Ее Императорского

Величества», зокрема, і щодо боротьби з гайдамацтвом, як от хоча б «Указ

Императрицы Екатерины ІІ о том, что она никому не давала полномочия

возбуждать востания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 р. Як відомо,

гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст.—вперше в історичних

документах гайдамаки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав

у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.—апогеєм же його став 1768 р.

Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували

безперервну партизанську війну. Для боротьби з ними царизм залучав «військо

запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було

викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро

Калнишевський разом з іншими старшинами, переховавшись у церкві, врятувався

від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж,

насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхти

на Правобережжі, але й утиски та визиски російських колонізаторів. Створена

царизмом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так звана

«Малоросійська колегія» довела народ до відчаю — це про неї писав Георгій

Кониський: «Канцелярія ця так упилася кров'ю, що якби перстом вседержателя

ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська

кров».

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник

Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці

знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду

польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман К.

Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі

Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не

дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина»

(жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти,

російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не

основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так,

запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього

приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже

розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з

невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій

нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського

монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із

закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в

його правдивості (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) і

дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав

кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано

відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у

Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через

особливого посланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру

Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу

гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша

згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побратимом, а після

віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка,

повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр.,

у походах на Очаків і Хаджибей під командуванням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р.

вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь

Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з проханням

захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю Запорозької

Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від

закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому.

Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя після

скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення

генерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) з метою збільшення зборів у

царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах»

(«городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків,

що утворювали Гетьманщину).

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773—1775 рр. під

проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би

мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є

дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула

Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з

Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рішення про знищення

цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в

абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна

російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала

свої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаків

обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші

удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими

військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з

Туреччиною), і розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій

війні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть

оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як уже

згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими

медалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах

Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в

реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами.

Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняної

війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався

і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого

козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через

великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників

Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного

випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду,

на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р.

новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав

«нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями

Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду

з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції,

цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матірною ніжністю і щедрістю»

обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом

придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням

уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної

акції, «науково обгрунтував» її необхідність і законність, похапцем

сотворивши доповідні записки — «Коротку виписку про малоросійський народ і

запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер,

будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо

крамоли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамовитому

управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе

було простіше й страшніше — після перемоги над Туреччиною, фактичного

підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської

імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а

існування цього «острівця, свободи» в тилу імперії було надто небезпечним

для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-

поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Виходець із

сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій

був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію.

Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпорядкованих йому десяти піхотних,

тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти

гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з

різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за

новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку

Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих

будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових

будинків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало

лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах,

дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.

Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової

фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію?

Згадував усі поневіряння запорожців?

Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ

приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця.

Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі

чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь

шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні

пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без

Страницы: 1, 2, 3, 4