Був такий випадок. Одного разу в приміщенні оперного театру я дивився

«Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео.

Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити

п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по мотузяній драбині на балкон

до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па

годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там,

на початок третього акту.

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю.

Радість світилась в очах, радість світилася в усіх її рухах... Ось вона по-

дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же

радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

— Гляди, щоб син був...

Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло,

звучало, радувало...

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальовує піч... Уже перший

голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур

другого — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша

солов'їної:

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який непомітно підкрався

й стояв, немов зачарований.

Це був дует, від якого завмирало дихання.

Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:

— Зупинися мить! Ти прекрасна!

Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайомства в Бендерах...

Було тут наше, рідне, живе, з п'янким запахом польових квітів, свіжого

запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої

української хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я

міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і

сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії

і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було

захоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче

зачарування, яке створювала на сцені наша незрівнянна, паша безсмертна

Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!

Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої

Котляревським і Основ'яненком, сюди входили героїні майже всіх драматичних

творів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них,

працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької.

Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато

відпадало і залишалось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це

сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая»,

«Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой

не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).

З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до

кожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль

Галі з «Назара Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона

називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені

зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в

кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою

рукою, як це було, наприклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким

за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхиленнями від оригіналу.

І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівняння з

образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ

був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в

ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному

храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї

любимої героїні,— мені здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює

мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті

Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».

Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям артистки, яка в числі

перших понесла в народ безсмертне слово поета.

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів.

Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були

зігріті величезним творчим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір,

присвячений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-

артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В.

Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як

звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла

черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона

створила живу поему «Тополя».

А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який

можна прочитати і на самоті, і перед народом.

Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготовляючи слухача,

створюючи певний настрій. Вона вже бачила цю одиноку тополю, гнучку та

високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ?

Чому вона повинна загибати серед широкого степу ?'

Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:

Постривайте, все розкажу...

Слухайте, дівчата...

І попливли один за одним — в картинах, де слово творить правду

життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами

ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.

«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрилася і на сцені

заговорили живі люди, створені єдиною могутньою сплою слова художниці -

чарівниці.

Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знесилилась, виплакала своє

горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:

Пала, стала, заплакала І... і заспівала...

Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особливого, наспівного

ритму... А мелодія народжувалась сама собою, як від квітучої лілеї

тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!..

Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсотує наші думи,

наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .

А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя,

скорботне оповідання про яку ми слухаємо.

І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі

задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально,

похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:

Отак тая чорноброва

Плакала, співала,

І на диво серед поля

Тополею стала.

Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням,

мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії

Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,

стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніальному

«батькові» від його геніальної дочки.

Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави,

почуваєш, що багато чого зав'яло, засохло, як квітка, забута в старій:

книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а

іноді навіть лише окремі моменти.

Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в постановці театру ім.

Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали

в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж

встромився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про

знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рівнозначну смертному вирокові...

Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й

любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю образу і такими

барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж

вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним

переконанням відчув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після

цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як

етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка

насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом;

ніби сонячним променем відгонить смуток, і глядач, паче після склянки

пінистого вина, виходить з театру бадьорим і життєрадісним. І Пріська

примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її

неповторний гострий крик.

Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик

Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик

самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і

швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть

у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами.

Особливо в фіналах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає

мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і

показовим, як і для всякого майстра образотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з

особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів»

Ібсена. Вій створював клінічну картину: в нього погасали очі,

перекошувалося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і

паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це

виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його можна уявити,

порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора

Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому

стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з

«Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому

акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана

з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово

знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для

глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспівним шепотом, з

останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна

бачити і Із старовинних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі

риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все

відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті»

зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях,

друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік,

і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка

відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по думала про то, щоб її

героїня і після смерті зоставалася «красивою». Вона «умирала» відповідно до

обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму,

прийнятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий

натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою

керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі,

права рука відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба обличчі відбиток

спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати

після важкого життя...

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам

сповістили про її смерть...

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка

прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх

квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми

бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репертуарі Заньковецької

ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки

дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими

сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з

Андрієм, який повинен був надовго залишити свою любиму дружину, щоб

вибитися з боргів... Зрадництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від

чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на

чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов

мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзвенить на зубах. За

нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує

день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла,

змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона,

п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзвенять по шпиці пляшки...

І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпеніння глядачів,

навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний

талант! Які ще перспективи у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилинного просвітління і

знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи

не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і

совість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість

мерзенного «павука» мигне образ Андрія... Ходять чутки, що хтось його

бачив, що він повертається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... Поліно пригорнула до

грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається

годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в

куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па

спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є...

Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жахнувся... Обман

розкривається. Та пізно: серце по витримує, і Олена падає на землю

мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи

Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає

з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене покидаєш на цім

холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він

бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні

Страницы: 1, 2, 3, 4