Марія Заньковецька

Міністерство освіти і науки України

Виконавчий комітет Славутицької міської ради

Лицей

Наукова робота

На тему:

«МАРІЯ»

Виконала: уч. 31 гр.

Таранюк Анастасія

Керівник: Вчитель укр. мови

та літератури ІІ категорії

Рак Ганна Олексіївна

Славутич

2004

ЗМІСТ

1.

Вступ..................................................................

.....................................

2. Основна

частина................................................................

...................

1. Короткі

відомості...........................................................

......................

2.

Драматургія..........................................................

.................................

3. Марія

Заньковецька........................................................

.....................

1. Між двох

стихій..............................................................

......................

2. Троянда з

колючками...........................................................

..............

3.

Висновок...............................................................

..................................

4. Список використаної літератури

.......................................................

ВСТУП

Чому я вибрала саме цю тему? Мабуть тому, що вона є досить актуальною

у наш час.

Український театр є дуже відомим у всьому світі. Та, на жаль, майже

ніхто з самих українців не цікавиться ним.

Мало хто з мешканців в України знає про Марію Костянтинівну

Заньковецьку. Особу, що стояла у першоджерелах створення театру. Саме вона

мала досить великий вплив на розвиток театрального мистецтва в України.

Наше життя – це гра. А гра – театр. Тому життя і драматургія тісно

пов’язані одне з одним. В своїй науковій роботі я досліджую цей зв’язок на

прикладі Марії Заньковецької. Вона ще з дитинства хотіла стати артисткою.

Коли вона стала більш дорослою , то у нашої акторки з’явилась нова мрія –

створити в України Національний театр.

Згодом ця мрія перетворилась у мету, а мета, завдяки зусиллям цієї

визначної особистості, стала реальністю.

Мета моєї наукової роботи – це дослідження розвитку українського

театру в роки другої половини XІX, першої половини ХХ ст. Завдання моєї

науково – дослідницької роботи – це дослідження впливу Марії Костянтинівни

Заньковецької на театральне мистецтво, її драматургії, театрального життя

та сценічного образу.

Я, взагалі, мало знаю визначних драматургів та театралів ХІХ століття.

Тому мені дуже цікаво дізнатись щось нове про життя таких людей, про їх

кар’єру.

У мене самої з дитинства була мрія – грати на сцені. Тому я і взялась

за цю тему, сподіваючись, що це допоможе мені в майбутньому досягти мого

бажання.

2. ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.1. «Короткі відомості».

Заньковецька (Адасовська) Марія (1860-1934) видатна драматична акторка

і громадська діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини, вчилася в

чернігівському пансіоні Осовської і в консерваторії в Гельсінкі. На сцені з

1882 в трупі Кропивницького (дебютувала в Єлисаветграді в ролі Наталки –

Полтавки), 1883 в трупі М. Старицького, потім М. Садовського і П. Сакса

ганського, 1886 знову у Кропивницького в Петербурзі і Москві (1887).

Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова і Найди, 1905-06

гастролювала в Галичині 1907-11 працювала в театри Садовського в Києві;

1912 робила спробу організувати власний театр, в 1916 Заньковецька в

товаристві українських акторів разом з П. Саксаганським і І. Мар”яненко, в

1919 р – 22 в Державному Народному Театрі в Києві, якому надано згодом ім’я

Марії Звньковецької; в 1923 знімалась в фільмі „Остап Бандура” і цього ж

року залишила сцену. Померла в Ніжині, похована в Києві на Байковому

кладовищі.

Заньковецька особливо визначалася в драматично – героїчних ролях, хоч

з успіхом виконувала й комічні. ЇЇ репертуар налічує понад 30 ролей, з них

кращі: Харитина („Наймичка”), Аза („Циганка Аза”), Зінька („Лісова

квітка”), Гарпина („Як ковбаса та чарка”) та інші.

Характеризували надзвичайна спостережливість, акторська уява, швидке і

легке перевтілювання, почуття міри і, передусім природність та щирість.

Заньковецьку прирівнювали до світових акторок італійки Е. Дузе, француженки

С. Бернар. Заньковецька мала гарний голос (драматичне сопрано) і бездоганно

виконувала народні пісні.

2.2. Драматургія

Визначення:

Драматургія:

1. Сукупність драматичних творів письменника, літератури певного

народу, епохи тощо.

2. Теорія драматичної творчості.

3. Сюжетно – образна концепція театральної вистави або кіносценарію,

що їх визначає режисер.

Драма, драматична література – літературний жанр, в ширшому сенсі

зображення певних подій в формі монологів або діалогів дійових осіб.

Сучасна українська драматургія, як і вся європейська, грецького походження.

Основні драматичні жанри: трагедія, драма і комедія. Лише окремі елементи

драматичного стилю зустрічаємо в староукраїнської літературі: діалоги в

проповідях Кирила Турівського, спір души з тілом в його оповіданні „Про

сліпця та хромця”

Історія української драматичної літератури починається з шкільних драм

кінця XVII – XVIII ст. Збереглося кілька десятків текстів XVII – XVIII ст.,

що належать до різних малюнків: діалогів, мораліте, містерій і театральних

п’єс звичайного типу.

Українська драматургія цього часу дала і початок пізнішої комедії

(інтерлюдії в драмах). Відомі автори: Волкович, Дмитро Туптало, М.

Довголесь, Т. Прокопович, Лащевський, Г. Комиський й інші українські

драматурги. Українська драматургія мала великий вплив на південно -

слов’янські та російські землі.

2.3. Марія Заньковецька

2.3.1 Між двох стихій

Село Заньки, за 15 верст від Ніжина, розкинулось серед соснових лісів,

піщаних бугрів і боліт, що були колись озерами, а потім поросли густим

комишем. Тут було роздолля для диких качок і водяних курочок....А колись,

давно, за старовинними переказами, тут водилися навіть гуси і лебеді. У цій

частини Чернігівщина нагадує Полісся. Земля тут неродюча, і це відбивалося

на добробуті населення, відбивалось і в народної творчості, на якій лежала

печать туги і горя. Одна була радість і надія – ясне сонце і до нього

звертались творчі мрії народу. Про нього співали пісень у зимові вечори,

коли за старовинними народними прикметами, сонце повертало „на весну”, його

зустрічали в радісні весняні дні на світанку, коли на сході щойно

загоралося зоря, а дівчата й діти вибігали на зелений лісовий пагорок, щоб

дивитись, як сонце, підіймаючись над землею, почне „грати – вигравати”.

І першою вибігала зустрічати сонце маленька дівчинка, яку подруги

називали Марусею, а дома – Манечкою.

Прямо із своєї дитячої постелі, в чому була, вона бігла по лісовій

стежці до заповітного пагорка, щоб зустріти сонце. Ось воно бризнуло

першими променя і з цього моменту треба було дивитись на нього відкритими

очима, поки воно не підійметься вище в усій своїй сяючій величі.

За нею вже поспішали подружки і всі разом співали:

„Вийди, вийди сонечко,

На зелене полечко...”

Так розповідала Марія Костянтинівна вже на схилі віку, коли бувало

огорнуть Ії спогади далекого – далекого дитинства.

Село Заньки – Ії батьківщина. Народилась М. Заньковецька 22 липня 1860

року. Народження Ії сталося в обстановці, яка визначила Ії відношення до

простих людей, до народу. Незадовго до того невеличкий, але затишний

поміщицький будиночок, в якому минуло життя кількох поколінь Адасовських,

згорів. Вся родина переселилась у флігель, де звичайно жили всі дворові

люди на чолі з нянькою Сухондикою, яка, по суті, була серед них

„найстаршою”. Там – таки була й кухня, до якої на обіді вечерю сходилися

усі дворові – і старі і молоді.

Тут народилась наша майбутня артистка, яка з дитячих років зріднилася

з простими людьми, з їх побутом, з їх соковитою живою говіркою, з піснями й

казками, з тихими оповіданнями про всеякі житлові злигодні й печалі. Тут

запалали перші вогники любові до природи, до сонця, звідси ж, з цих дитячих

вражень зародилося в душі дитини співчуття до людського горя, до людських

сліз.

Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не могла

пропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище.

Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, і

губи її мимоволі повторювали слова голосіння:

„ – На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне пригрівати, я буду тебе

виглядати...”

За те полюбили Ії прости люди і дивувались: „Що це за дитина

росте, ніби нічого у неї панського нема...”

Сухондика в ній душі не чула. А був ще кравець – з дворових людей –

на ймення Петро, старенький. Після „волі” він залишився при панському

дворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили до

нього „городські” дівчата – франтихи, тому що краще за нього ніхто не вмів

пошити керсетку по всій формі. Він і свою „панночку” нарядив у таке

українське вбраннячко, що всі милувались. Цю любов до добірності народного

убрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалася вона

дуже скромно, але театральні її костюми відзначалися, в залежності від

ролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тут

вона з дитячих років не знала суперниць. Вже така була художниця –

майстерниця! Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. Івмираючи в

глибокій старості, коли його прийшли провідати всі „пани” Адасовські,

звичайно, з любимицею, сказав на прощання: „Помираю...А жаль мені тільки

сонечка та тебе, моя Манечко...”.

З українськім убранням, яке він пошив для своєї „панночки”, вийшла

ціла історія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її до

пансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова – поміщиця, що жила недалеко

від них у селі Кошелівка. У поміщиці теж була дочка, і була гувернантка –

француженка, яка навчала дітей, крім мови, танцям і музиці.

Виряджати в Полтаву, до інституту , не хотілося. Отож, довелося

зупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, „під боком”. Так

і віришили. Відслужили молебень „святому Науму”, якій повинен був

наставляти дітей „на ум”, нагодували, одягли в пишне вбраннячко Петрової

роботи і хатніх вишивальниць, зав’язали в хустку друге, робоче вбрання,

заготували різних ласощів, до яких дитина звикла вдома, і урочисто відвезли

до пансіону.

А днів за три – чотири дитя з риданням прибігло додому. Та ще в якому

вигляді: сорочечка, спідничка – й нічого більше.

Виявилося, що француженка сміялася з „мужицької мови” дівчинки, аза

урок французької мови начепила на груди учениці аркуш паперу з однією

французькою літерою „р”, тобто „порессез”, а по-українськи „ледащиця”...

Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всі

спали, швидко вдяглася в своє „мужицьке” вбрання, чобітки – сап’янці теж

узула і побігла додому. Думала – пробігти версти за три така дрібниця! А на

узліссі стояв віз з циганами. Циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з

неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник – і пустили в такому

вигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася перша

наука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися з

дитиною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала „не піду” – і не

пішла.

Згодом горе забулося. А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин,

а потім у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам’ять про яких зберегла

Марія Костянтинівна до кінця своїх днів. В Чернігові, у „тьоті Саші” – О.В.

Маркевич – Марія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашні

концерти. Та приїзди в Заньки на вакації продовжувались, і благотворний

вплив села відбився на характері майбутньої актриси теж на все життя.

Саме в Заньках бережно й свято додержували сімейних традицій, які

передавалися з покоління в покоління. У старому погорілому будинку

зберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї. Збереглися навіть

старовинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля. Це ще від дідів –

прадідів, могили яких з камінними плитами і написами довго стояли на

цвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровича

заслуговував пам’яті, поваги і сімейної гордості...

Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту,

він таким зостався до кінця своїх днів. Його називали „чудаком” за те, що

полювання стало його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орну

землею свої лісові дільниці з заплилими болотними озерцями. Він у кожній

такій дільниці будував мисливську хатину, де й проводив час у полюванні...

Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. І коли

яка-небудь блідолиця пансіонерка сумовито акомпанувала і виводила тремтячим

голосом: „Кого-то нет, кого-то жаль, к кому-то серце рвется вдаль” Марія

ставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народному

танці, в якому вона відзначалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.

Подружки дивувалися. Але по закінчені танців і пісень Марії знову

починали бринькати своє, сумовите.

Величезну роль у свідомому житті Марії Костянтинівні відіграв її

пансіонський учитель М. П. Вербицький. Саме він, не тільки звернув увагу на

виняткове обдаровання своєї учениці, але й приклав багато зусиль для

розвитку її духовного й громадсько-політичного кругозору. „Катерина”,

„Тополя”, „Причина” заволоділи її розумом і серцем.

Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленої

учениці – сцена. І не сцена в загалі, а служіння народові мистецтвом

театру.

Вербицький говорив із своєю ученицею так, як в ті роки говорив

Нещасливцев Аксюті: „Хто тут відгукнеться на твоє багатство почуттів! Хто

оцінить ці перлини, ці брильянти сліз! Хто, крім мене? А там? О, коли

половину цих скарбів ти кинеш публіці, театр розвалиться від оплесків...Ти

молода, прекрасна, в тебе огонь в очах, музика в розмові, краса в

рухах...Там за одну сльозу твою заплаче тисяча очей...”

Страницы: 1, 2, 3, 4