Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність – це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність – це ставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається влада власника.

Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності – предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення[2].

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широко поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільної форми чи як самої суспільної форми, за допомогою якої відбувається присвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєння звертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєння дійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язок просліджується у вступі “До критики політичної економії”. Такий підхід до визначення власності в принципі можливий. Варто, однак, враховувати, що поняття “присвоєння” має потребу в конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого.
До того ж у поняття “присвоєння” дослідники, у тому числі і К. Маркс, вкладали різний зміст. З цього погляду володіння, користування і розпорядження, як більш конкретні економічні категорії, мають безсумнівні переваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією присвоєння.
Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власності незмірно вище, ніж категорії присвоєння.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною.
Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії “людина-людина”.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність – більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

Власність як економічна категорія властива людському суспільству протягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів, коли людина ще не виділилась з природи і задовольняла свої потреби за допомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння і користування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людства власність перетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвитком продуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце в період промислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічної революції.

Прийнято розрізняти первіснообщинний, рабовласницький, феодально- кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна в якості особливого виділяли також соціалістичний тип власності, для чого, очевидно, достатніх основ не було. В жодній із країн світу, що входили в соціалістичну співдружність, соціалізм насправді побудований не був.
Безпосередні виробники в цих країнах як і раніше піддавалися експлуатації, возз'єднання засобів виробництва з працівниками виробництва в дійсності не відбулося. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді неприкритого, але в ряді випадків завуальованого) у цих країнах затвердився, вигадливо сполучив у собі характерні риси, властиві типам власності, як попередніх епох, так і нині існуючих.

Визнання власності особливою й у той же час історично мінливою економічною категорією при всіх розходженнях у підходах до неї є пануючим як у політико-економічній, так і в юридичній науці. На цей рахунок існує і інша думка, представлена головним чином у працях економіста В. П. Шкредова.
Він вважає, що мова про власність може йти тільки як про категорію правової науки. Підставою для настільки категоричного висновку для автора послужило те, що власність виражається у всій системі виробничих відносин, а тому і вичленовування її як самостійної економічної категорії, нібито, неможливо.
Прояв власності у всій системі виробничих відносин не викликає сумнівів.
Однак саме тому виправдане вичленовування власності з цієї системи. Тільки йдучи таким шляхом, можна розкрити сутність власності. У противному випадку ми ризикуємо підмінити сутність власності зовнішніми формами її прояву.

1. Форми, види і типи власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи формування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна і та ж форма власності може реалізуватися через різні форми господарювання.
Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація.
Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна і та ж сама форма господарювання може реалізовуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку власності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості. З цих саме позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, що містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку.

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі і ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, в решті-решт, гальмують соціально-економічний прогрес.

Водночас положення про об’єктивну зумовленість процесу формоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Такими самими є й причинно- наслідкові зв’язки, що визначають логіку їх розвитку.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді.
Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними параметрами, сферами функціонування, цільовою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб’єктів в однаковій системі прав, обов’язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.

Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, життєдіяльності суспільства в цілому.

На рис. 1 приведені основні типи, форми та види власності в економічній системі.

Рис. 1
|Тип |Суспільна |Приватна |Змішана |
|Форм|Державна|Колективна |Індивідуал|З найманою | |
|а | | |ьно-трудов|працею | |
| | | |а | | |

Вид |Загальнодержавна |Муніципальна (комунальна) |Кооперативна |Акціонерна

|Партнерська |Власність громадських організацій |Власність релігійних і культових організацій |Одноособова |Сімейна |Індивідуальна з застосуванням найманої сили |Монополістична |Корпоративна |Державно-колективна |Державно- приватна |Приватно-колективна |Спільна з залученням іноземного капіталу | |

Форми власності являють собою різні комбінації ознак. Дамо ознаки деяких форм власності.

1. Індивідуальна власність. Ця форма концентрує в одному суб'єкті всі перераховані ознаки: праця, управління, розпорядження доходом і майном.
У сучасній економіці сюди можуть бути прилічені ті, кого прийняте називати некорпорируваними власниками. В Україні до цієї форми можуть бути віднесені: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі торговці
(включаючи "човників"); лікарі, що практикують приватно, адвокати і всі ті, у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і майном.

Як показує світовий досвід, чільне місце займає приватна власність.

2. Приватна власність. Приватна власність реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку
60-х років нашого століття[3]:

> право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

> право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

> право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

> право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

> паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

> право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища;

> право на передачу благ у спадок;

> право на безстроковість володіння благом;

> заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

> право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу;

> право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

Приватна власність близька по змісту з індивідуальною в тому смислі, що основні правомочності сконцентровані в одній фізичній особі чи юридичній особі. Але приватна власність, як особлива форма, відрізняється від індивідуальної тим, що ознаки (правомочності) тут можуть розділятися і персоніфікуватися в різних суб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаються доходом і майном інші. Становище останніх визначається економічною владою, а становище перших — економічною залежністю. У проміжному становищі знаходиться керуючий (менеджер), оскільки, як відзначалося вище, керуючі беруть участь у виконанні функцій за розпорядженням. Якщо приватна особа, будучи власником умов виробництва, не застосовує працю найманих робітників, то таку власність варто визначити як індивідуальну (чи приватно-трудову).

Страницы: 1, 2, 3