Проте, незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес роздержавлення, держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової економіки, заснованої на рівноправному функціонуванні усіх форм власності.
За 1992-1995 рр. в Україні змінили організаційно-правову форму господарювання близько 28 тис. об’єктів, причому більше половини з них — у
1995 р. За цей період частка державних основних фондів скоротилася до 62%, що характеризує визначене просування на шляху до формування ринкової економіки.

Крім того, в кінці першого етапу приватизації розпочалося створення корпорацій в Україні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента
України “Про корпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.

Сутність другого та третього етапу приватизації в Україні — знайти
“стратегічного інвестора”. Це, в першу чергу, пов’язано з зміною методології оцінки державних активів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись на тому, що поряд з визначенням купівельної ціни чітко визначаються зобов’язання покупця по інвестиціям, створенню додаткових робочих місць, фінансовій участі у зменшенні екологічного навантаження в рамках подальшої роботи підприємства тощо. По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за жорсткою методикою, як це практикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з особливостей третього етапу приватизації, для якого характерне переміщення центру ваги від одержання максимальних грошових надходжень з метою поповнення державного бюджету на одержання
“стратегічного інвестора” з метою модифікації і підняття виробництва до конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне значення надавати концепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція має включати в себе плани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності підприємства, зв’язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна виступає не єдиним критерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає продаж майна інвестору, який пропонує особливо перспективні плани розвитку підприємства. Для такого інвестора ціна знижується в порівнянні з первинною, до того ж може передбачатися надання за певних умов деяких пільг.

Динаміку зміни співвідношення кількості підприємств та обсягу промислової продукції за формами власності з початку приватизації на
Україні

(1992 р.) до кінця третього етапу (1998 р.) видно з Таблиці 3.1 (тут маються на увазі підприємства (об’єднання), що перебували на самостійному балансі, без малих підприємств).

Таблиця 3.1. Кількість підприємств і обсяг промислової продукції за формами власності[2]

| |Кількість підприємств |Обсяг продукції, |
| | |відсотків |
| |1992 |1995 |1998 |1992 |1995 |1998 |
|Всього |9114 |8900 |10016 |100,0 |100,0 |100,0 |
| |0 |1 |75 |0,0 |0,0 |0,1 |
|Приватна | | | | | | |
|Колективна |2709 |5180 |7920 |18,2 |48,6 |67,7 |
|Державна |6394 |3701 |1996 |81,8 |51,4 |32,1 |
|Власність міжнародних |0 |18 |25 |0,0 |0,0 |0,1 |
|організацій та | | | | | | |
|юридичних осіб інших | | | | | | |
|держав | | | | | | |

З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову стадію свого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що
Верховна Рада продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до виключно грошового продажу дещо зсувався у часі.

Отже, настав час, коли процес зміни власності в Україні вже не відбувається за двома різними схемами. Адже у травні 1999 р. закінчився обіг приватизаційних паперів, що на протязі чотирьох років були одним з основних засобів платежу за акції приватизованих підприємств. З завершенням сертифікатної приватизації пішов у минуле такий вид торгів цінними паперами, як сертифікатні аукціони, а також закінчилася пільгова підписка на акції ВАТ з використанням сертифікатів. Сьогодні можна вже говорити про початок якісно нової фази приватизації, яку характеризують виключно грошові торги.

Ілюстрацією підвищення ролі біржового продажу акцій ВАТ може бути порівняння обсягів товарів у поточному та минулому роках. Так, якщо за весь
1997 рік було продано акцій на загальну суму близько 29 млн. грн., то тільки за три місяці 1998 року - на 77,5 млн. грн.

Переваги такого способу приватизації.
Аукціонний характер торгів, що виключає необхідність попередньої експертної оцінки пакетів акцій. Ціна продажу в ході аукціону наближається до її реального ринкового значення.
Сприяння формуванню вторинного ринку цінних паперів, оскільки продаж акцій на фондових біржах означає автоматичне їх включення до біржового лістингу.
Швидкість процесу продажу.

Найвищими темпами здійснювалося роздержавлення шляхом продажу акцій відкритих акціонерних товариств. Отже, ця форма приватизації в сьогоднішніх умовах стає основною.

Також особливого значення на цьому етапі надається приватизації енергокомпаній, що може принести значні грошові надходження до державного бюджету. Це можна чітко побачити на Діаграмі 3.1.

Діаграма 3.1. Питома вага проданих на фондових біржах та ПФТС пакетів акцій за галузями (з 01.01.98 по 31.12.98)[3]

3.6. Підсумки приватизації на Україні.

Необхідно констатувати факт, що ціла низка негативних соціально- економічних наслідків в процесі роздержавлення і приватизації в Україні є результатом недосконалого управління з боку держави. Цей пункт роботи присвячений розбору основних причин незадовільних результатів роздержавлення та приватизації на Україні.

Викладені загальні підходи до приватизації держаного майна в Україні не базуються на досвіді приватизації розвинутих країн, теоретичних обґрунтовуваннях ефективності використання об’єктів власності, а виражають лише вузькі приватно-корпоративні інтереси. Все це призводить до того, що національно орієнтовані сили, пріоритетно зупиняючись на питаннях національно-державного устрою, своїх програм приватизації, як правило, не підтримують більш або менш послідовно ту чи іншу соціальну групу.

Ще з проголошенням незалежності України треба було проголосити принцип формування високоефективної економіки. який вимагає швидкої приватизації тих виробництв. де найшвидше вона дасть віддачу, зокрема у сфері сільського господарства.

Основний негативний вплив на темпи і напрямки роздержавлення і приватизації здійснювали політичні причини. Достатньо пригадати і мораторій, що накладався на роздержавлення взагалі, і пристрасті навколо об’єктів агропромислового комплексу. Перешкоджали ефективному розвитку і хиби організаційного характеру. Це проявилося насамперед у пасивній позиції галузевих міністерств і відомств, місцевих органів влади. Значна кількість галузевих і регіональних програм затверджувалося з запізненням, а самі програми містили занижені завдання в порівнянні з тими, що передбачалися.
На органи роздержавлення здійснювався тиск із боку місцевих органів влади з метою призупинити роздержавлення тих або інших об’єктів або взагалі вилучити об’єкти з відповідних переліків. Не рідкими були випадки, коли процес роздержавлення окремих підприємств штучно стримували самі їхні керівники, виходячи з особистих інтересів.

У той же час органи роздержавлення виявляли недостатню активність, принциповість і вимогливість. Перешкодою служили також малий досвід і невисокий рівень кваліфікації робітників як центрального, так і особливо регіональних органів роздержавлення, для яких реформування власності в країні було справою новим і незнайомим.

Очевидно, що відсутність добре розвинутої теорії власності та її пропаганди в Україні, поєднання реалізації державних і приватних інтересів практично неухильно створюють негативні уявлення про приватизацію як про фактор виходу з економічної кризи.

Зараз на Україні, на загальному фоні зниження рівня життя народу і глибокої економічної кризи виділяється невелика кількість людей, у багатстві яких власність (а точніше, недосконале законодавство по власності) відіграла не останню роль. Тому дуже важливо при проведенні реформ власності не припустити накопичення величезних матеріальних благ в і без того “не дуже бідної” категорії людей, тому що це ще більш згубно відіб’ється на більшості населення України.

Основною метою конкурсних торгів було залучення якомога більших коштів до державного бюджету. Проте на конкурси виставлялися непривабливі для стратегічних інвесторів пакети акцій. Після їх проведення держава отримувала грошові кошти за продані цінні папери, однак подальша доля приватизованих підприємств залишалась невизначеною. Якщо пакет купував портфельний інвестор, він не мав на меті виконувати інвестиційні зобов’язання і перепродував пакет за вищу ціну іншому покупцеві. Останній мав брати на себе відповідальність за внесення інвестицій, однак контролювати ці процеси вже складніше, ніж у першому випадку.

Також на першому етапі спостерігалася тенденція звести всі соціально- економічні перетворення лише до чергової зміни вивіски — замість міністерства, комітету з’являється концерн або асоціація, а по суті справи нічого не змінюється. До того ж в Україні корпоратизація, акціонування, приватизація здійснюється багато в чому по шаблону без врахування галузевих та регіональних особливостей економіки країни, принципи обгрунтованості, врахування конкретних умов, досягнення реального ефекту мають бути покладені в основу вибору: чи залишити той чи інший об’єкт в державній власності, чи обрати одну з конкретних форм приватизації, якими можуть бути і акціонування, і викуп, а у певних умовах — пільгова і навіть безкоштовна передача власності у руки трудових колективів.

Аналіз теорії і практики роздержавлення і приватизації в Україні дають підстави зробити наступні висновки на цей рахунок.
Практика роздержавлення власності і створення на її основі інших форм господарювання не довела своїх переваг як по економічним, так і по соціальних показниках. Це пояснюється, по-перше, тим, що роздержавлення проходить на фоні негативної господарської кон’юнктури, загального спаду виробництва, інфляції, безробіття і т. д., по-друге, серйозними недоліками в здійсненні даного процесу: слабкою методологічною і методичною обгрунтованістю роздержавлення, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, недостатньо розробленою законодавчою базою й ін.
У зв’язку з економічним становищем, яке змінилося, і погіршенням психологічної настроєності населення в порівнянні з початковим періодом здійснення політики роздержавлення: а) економічно та соціально доцільне встановлення мораторію на процес роздержавлення в сформованих формах і теперішніх методах — необхідно відійти від формального роздержавлення і здійснити додаткові дослідження ефективності підприємств після здійснення роздержавлення; б) після підтвердження даних додатковими зведеннями про зниження ефективності приватизованих об’єктів і погіршенні рівня життя, пов’язаних із цими процесами, відмовитися від “ваучерної приватизації”, яка скомпрометувала себе, і поширювати ефективні різноманітні форми господарювання; в) при проведенні роздержавлення власності варто виходити з рівня розвитку продуктивних сил і ступеня усуспільнення в тій або іншій сфері народного господарства.
В Україні необхідно створити регульовану ринкову економіку, у якій будуть діяти як потужний державний, так і недержавний сектори, що підпорядковані загальнодержавним цілям.
Вихід із кризового становища України пов’язаний із визначенням орієнтації на методологічні позиції, розробкою ефективних наукових методів господарювання.
Попередній висновок не свідчить про негативне відношення до закордонного досвіду взагалі, а тільки акцентує увагу на необхідність його творчого застосування.
Акцентується увага на важливості наукових оцінок значення відносин власності при здійсненні політики роздержавлення.
Дані досліджень свідчать, що здійснення процесу роздержавлення в Україні не проходить гладко, роздержавлення призводить до появи визначених соціальних проблем: посилення соціальної поляризації, росту диференціації прибутків населення й ін.

Важливе місце в подоланні негативних наслідків, породжених необ’єктивною оцінкою державного майна, що підлягає приватизації, які спостерігалися протягом здійснених етапів приватизації, займає формування кваліфікованих кадрів, створення в країні системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, які необхідні для здійснення приватизаційного процесу, зокрема, оцінників. В країні існує комерційна структура, яка готує ці кадри для всіх регіонів України — Міжнародний центр приватизації, інвестицій та менеджменту імені Конрада Аденауера. В цьому центрі після прослуховування лекцій з проблем оцінки та складання іспиту людина може одержати сертифікат оцінника.

Висновок

Подолання тотального одержавлення, властивого адміністративно- плановій системі, здійснюється головним чином за допомогою приватизації.
Під приватизацією розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки громадян, трудових колективів і юридичних осіб.

Нині визнано не відповідним більше духу часу протиставлення державного і приватного секторів одне одному, що пов’язано зі зміною підходу до державного підприємництва, підвищенням значимості фінансових результатів його роботи. Ставиться завдання заохочувати співробітництво обох секторів змішаної економіки не тільки усередині окремих країн, але і на рівні Європейського співтовариства. Розвитку такого співробітництва сприяє часткова приватизація, яка веде до створення змішаних фірм.

Співвідношення, що укладаються, між державним і приватним капіталом не є остаточно встановленими, вони можуть змінюватися в пошуках більш ефективного сполучення, оптимуму, проникаючи одне в одного.

Процес роздержавлення ніяким чином не розглядається як поразка держави, як її демонтаж або як можливість перекладання відповідальності за вирішення задач загальнонаціонального характеру на приватний капітал. Мова йде про оцінку припустимих із погляду ефективності масштабів прямого втручання держави в економіку, перегляді функцій і сфер, що раніше знаходилися в компетенції держави, про більш чіткий поділ прав, обов'язків і відповідальності між державним і приватним секторами економіки і, нарешті, про посилення ринкових форм держрегулювання регіонів, галузей і економіки в цілому.

Усім світовим досвідом доведено, що роздержавлення може стати популярним і ефективним лише за підтримкою суспільної думки.

Процеси приватизації самі по собі не є факторами підвищення ефективності виробництва та посилення збалансованості структури виробництва, тому що в умовах переходу від монополізації виробництва приватизовані підприємства мають можливість покращувати своє фінансове становище за рахунок зростання цін та переходу на виробництво зі скороченим асортиментом продукції. У зв’язку з цим з боку держави мають бути сформовані пріоритети і стимули розвитку приватизованих підприємств.

Проведення швидкої приватизації обумовлює неможливість в короткостроковий період розпродати державне майно з прибутком. Цей висновок випливає із загального ринкового закону, за яким перевищення пропозиції над попитом призводить до падіння цін на об’єкти, які приватизуються.

Найсерйозніша група інтересів — працівники підприємства, яке приватизується. Вони стурбовані своїм майбутнім. Їм необхідно дати можливість стати співвласниками фірми.

В різних країнах механізми управління процесами приватизації, як і взагалі економікою, мають певні особливості. Так, механізм проведенням приватизації у Франції базується на сполученні централізованого регулювання та ринкових важелів. У Південній Кореї та на Тайвані, де існує значний державний сектор економіки, держава бере безпосередню участь у розвитку народного господарства, здійснюючи планування економіки. В інших випадках, наприклад, у Гонконзі та Сінгапурі державне регулювання забезпечується не прямо, а через регулювання у виробничій інфраструктурі та соціальній сфері.

Отже, не може бути універсальної моделі приватизації, яка згодилася б для різних економічних систем і, тим більше, не може існувати однакових моделей приватизації для різних країн, тому що в кожній з них є свої особливості економічного розвитку, макроекономічної політики держави, національних традицій та багатьох інших факторів. Хоча до цього необхідно додати, що незаперечність розробки власної приватизаційної моделі для кожної економічної системи не виключає подібності у застосуванні методів і способів її проведення. Але і вони суттєво відрізнятимуться в залежності від того, чи то відбувається вибіркова приватизація в країнах з розвинутими ринковими відносинами, скажімо, в Англії, Франції, Японії, чи технократична приватизація в країнах Південно-Східної Азії, чи унікальна приватизація в східних землях Німеччини, чи приватизація в умовах нерозвиненого ринку в країнах колишнього Радянського Союзу.

Відносини власності були, є і залишаться основним економічним питанням в Україні, яке треба вирішити на шляху до ринкової економіки. Вся політична боротьба із Україні точиться за право власності на засоби виробництва і кінцевий продукт, за ініціативу в суспільно-політичному та економічному житті. І основним об’єктом боротьби ставало право на власність.

Підсумовуючи різні точки зору щодо факторів і моделей економічного зростання, доходимо висновку, що в Україні потрібна власна системна соціальне орієнтована приватизаційна модель як складова частина системної. реформи економіки.

Немає підстави підтримання позицій тих вчених-економістів, які стверджують, що розвиток ринкових відносин вирішить проблеми ліквідації технологічного відставання господарства країни та прискорить темпи економічного зростання. На прикладів постсоціалістичних країн, що стали на шлях економічного реформування, та, в першу чергу, в нашій країні, спостерігається протилежне явище — у процесі проведення реформи занепадає науковий потенціал, поглиблюється структурна криза, відбувається величезна втрата висококваліфікованих спеціалістів, які використовуються вже за кордоном. Йде по суті безсистемна, безпланова, непослідовна приватизація загальнодержавної і комунальної власності.

Основоположним принципом, що має загальний характер, є необхідність визнання того, що роздержавлення не може бути кінцевою метою відновлення суспільства й економіки, воно є лише одним із засобів досягнення множини різноманітних цілей.

Список використаної літератури:

1. Основи економічної теорії: Підручник. У 2 книгах. Книга 1.: Суспільне виробництво. Ринкова економіка / Євтушевський А.С. та ін.; під ред. Ю.В.

Ніколенка.— К.: Либідь, 1998 р.
2. Основи економіки: Навчальний посібник / Задоя А.О., Петруня Ю.Є.— К:

Вища школа, 1998 р.
3. Економіка України: Підручник / Заблоцький Б.Ф., Кокошко М.Ф., Смовженко

Т.С.— Львів: Львівський банківський коледж НБУ, 1997 р.
4. Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Роздержавлення власності в перехідній економіці України.— Харків: 1997 р.
5. Чижова В.І. Методологічні підходи до формування соціально-орієнтованої моделі приватизації.— К.: Національний економічний університет, 1998 р.
6. Селезньов В.В. Основи ринкової економіки України: Підручник.— К.: Вища школа, 1999 р.
7. Кучеренко О.В. Науково-методичні основи здійснення масової приватизації в Україні.— К.: Либідь, 1999 р.
8. Чижова В.І. Методологічне забезпечення управління приватизаційними процесами в регіонах.— К.: Національний економічний університет, 1998 р.
9. Економіка: Підручник / під. ред. Архіпової А.І., Нестеренко А.М.,

Большакова А.К.— М.: Проспект, 1998 р.
10. Приватизація: чому навчає світовий досвід / під. ред. О.Т. Болотіна.—

М.: Наука, 1995 р.
11. Кузнецов В.О. Ринок та приватизація.— М.: МЕіМО, 1995 р.
12. Каспін В.І., Остріна І.О. Приватизація за правилами: питання та відповіді: Довідник.— М.: Фінанси та статистика, 1992 р.
13. Україна у цифрах у 1998 р. / під. Ред. О.Г. Осауленка.— К.: Українська енциклопедія, 1999р.
14. С. Румянцев “Ефективність грошової приватизації як фактор розвитку ринку акцій” // “Цінні папери України”, № 11 (48), 25 березня 1999 р.
15. С. Румянцев “Піонери грошової приватизації” // “Цінні папери України”,

№ 4 (4), 22 травня 1998р.
16. С. Румянцев “Як залучити інвестора: нові підходи до приватизації” //

“Цінні папери України”, № 23 (60), 17 червня 1999 р.
17. П. Клименко “Вісім способів приватизації” // “Казначей”, № 24,

12 червня 1994 р.
18. М. Тихомиров “Як стати власником” // “Прес-клуб”, № 17, 1995 р.
19. М. Павлишенко “Роздержавлення та приватизація: новий погляд на проблему” // “Економіка України”, № 9, 1994 р.
20. Т. Голікова “Про структуру державної власності” // “Економіка України”,

№ 8, 1995 р.
-----------------------
[1] Частка приватних підприємств у ВНП в 1989 р. складала в східноєвропейських країнах від 20% у Польщі до 2,5% у СРСР. При швидкості процесу роздержавлення, подібній до англійської, яка викликала скорочення держсектора на 5-6 процентних пунктів, до XXII сторіччя тут було б роздержавлено лише близько двох третин державних підприємств.
[2] Статистичний щорічник України за 1997 рік / Державний комітет статистики України: Відповідальний за випуск О.Г. Осауленко.— К.:
Українська енциклопедія, 1998 р.— с. 125
[3] За даними Держкомстату України: Сергій Румянцев, “Ефективність грошової приватизації як фактор розвитку ринку акцій”.— Цінні папери України, № 11
(48), 25.03.1999р.

-----------------------

[pic]

Страницы: 1, 2, 3, 4