Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався на інтенсивному сільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія, м'ясо, вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючи на те, що в цих країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на душу населення (у перші післявоєнні роки вони поступалися тільки США,
Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багато європейських країн.

Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи і Японія наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду галузей, істотно збільшили капіталовкладення і підвищили витрати на НДОКР.
У такий спосіб США знову вийшли на самі передові позиції у світовій економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює економічний стан 46 держав світу, США признаються найбільше конкурентноздатною країною світу протягом останнього десятиліття. Найбільше близькими за рівнем конкурентноздатності до США є Сінгапур і малі європейські країни. За період із 1992 по 1997 р. Японія в цьому рейтингу відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина - із п'ятого на чотирнадцяте, Франція - із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте.

Отже, найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими:

. розвинуте ринкове господарство;

. найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;

. домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси*

. вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies);

. зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки;

. звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової неоекономіки;

. різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію ігор.

Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.

Країни з перехідною економікою

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин характеризується фазами іх відносної стабільності й розвитку та трансформаційними періодами (табл. 4)

Таблиця 4

Фази еволюції економічних і соціально-політичнх відносин

|Вид об’єкта |Фаза заміни |Фаза |
| |(років) |відносного |
| | |розвитку |
| | |(років) |
|Світова цивілізація |100 – 300 |400 – 1000 |
|Політична система суспільства |50 – 100 |200 – 300 |
|Економічна система |30 – 60 |100 – 150 |
|Епістемологічна і технологічна |10 – 30 |40 – 120 |
|система | | |
|Наукова і технологічна парадигма |5 – 10 |30 – 60 |
|(с-ма. зв’язків) | | |

Джерело: Kwasnicki W. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw, 1994.
P.44.

Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються у перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше – вироблення на такій основі адекватної економічної політики.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, що одержала назву країни з перехідною економікою. У цю групу входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень. Незважаючи на істотні різниці у формах і темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмова від планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах несбалансованості та дефіциту державного бюджету привів до різкого вибуху інфляції, темпи якої досягали декілька сотень відсотків у рік. Істотно впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх республіках СРСР - більш ніж у 2 рази. Такому падінню виробництва сприяли розпад СЕВу і СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних економічних зв'язків, як між країнами СЕВ, так і республіками СРСР.
Результатом падіння виробництва стало те, що країни з перехідною економікою за рівнем свого економічного розвитку були відкинуті далеко назад, і по показнику приросту і розміру ВНП на душу населення виявилися на середньому рівні країн, що розвиваються.

Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії,
Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії, що позначилося на вкрай низькому рівні ВНП на душу населення. У цих умовах для країн із перехідною економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країн вдалося вирішити проблему приборкання інфляції, зупинити падіння виробництва, а в деяких навіть домогтися його деякого росту, хоча стабілізація економіки не завжди буває стійка. Як показує досвід раніше благополучної Чехії, можливі періоди погіршення економічного становища.

Що стосується вирішення стратегічної задачі - приватизації державної власності, то вона вирішується різними темпами, хоча в більшості країн на цьому шляху зроблені значні кроки.

Важливим елементом ринкових перетворень став перехід до відкритої економіки, що припускає зниження митних тарифів й інших торгових бар'єрів, а також введення оборотності валют. Характерною рисою для більшості країн є переорієнтація їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Для держав Східної
Європи це виявляється у різкому збільшенні частки країн Західної Європи в їхній зовнішній торгівлі й інших зовнішньоекономічних зв'язках і зниженні частки колишніх республік СРСР, включаючи Росію.

Велика увага приділяється залученню до економіки західного капіталу. Деякі країни, особливо Угорщина, Чехія, Польща, уже зуміли залучити значні суми.

Колишні республіки СРСР, у тому числі Росія, у своїх зовнішньоекономічних зв'язках також у більшому ступені повернулися убік країн Заходу («Далекого
Зарубіжжя»), поставляючи в ці країни сировину, паливо, напівфабрикати
(нафту, газ, вугілля, метали, хімікати та ін.). Однак в галузі залучення західного капіталу колишні республіки СРСР домоглися менших успіхів, ніж країни Східної Європи.

Щоб зберегти і розвивати економічні зв'язки, колишні республіки СРСР (крім країн Балтії) створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). Хоча в силу об'єктивних і суб'єктивних причин співробітництво в цій організації має значні труднощі, проте в її рамках створюється зона вільної торгівлі, і взаємний імпорт країн СНД не оподатковується зборами. Для поглиблення інтеграції Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан підписали угоди про формування Митного союзу. Безсумнівно, що розвиток співробітництва між колишніми республіками СРСР може сприяти їхньому економічному росту і підвищенню ефективності виробництва. Крім того, зміцнення економічного потенціалу країн із перехідною економікою є важливим чинником підвищення їхньої ролі у світовій економіці.

Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо).
Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:

1)країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія,
Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай,
В'єтнам); 3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої.

Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід виділити передусім такі:

. відносна тривалість тарнсформаційних процесів в економіці;

. здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової та постринкової інфраструктури;

. ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко- технологічній і ресурсній базі;

. перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку, господарської еволюції;

. органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;

. реструктуризація соціальної політики.

Країни, що розвиваються

Велику частину країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії),
Африки і Латинської Америки складають країни, що розвиваються, багато хто з який були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку. Домінантною основою економічної сфери цієї величезної групи держав стала проблема розвитку, вибору шляху, якмй би скоротив загрозливий розрив між ними та найбільш розвинутою частиною світової економіки. Так, співвідношення між рівнями національного доходу країн ОЕСР та країнами, що розвиваються, в середині 60-х років становило
15:1, а вже на початку 90-х років зросло до 22:1; між країнами ОЕСР та найменш розвинутими державами цей показник становив 57:1.

Економіка країн, що розвиваються, носила відсталий, аграрно-сировинний характер. У міжнародному поділі праці вони відігравали роль «світового села». У багатьох із цих країн у виробництві й експорті переважала монокультура - вирощування на експорт однією-двох сільськогосподарських культур або добування того або іншого корисного копальневого. Вони, як правило, “успадковували” відсталу напівфеодальну соціально-економічну структуру. Після національного визволення ці країни вступили на шлях прискореного економічного розвитку. Зараз у країнах, що розвиваються, із тим або іншим ступенем інтенсивності йде формування національного капіталу, а в деяких із них він уже досяг досить високого рівня розвитку.

Починаючи з 60-х рр. країни, що звільнилися, домоглися більш високих темпів економічного росту, ніж промислово розвинені країни, підвищилася їхня частка у світовому ВВП. У результаті індустріалізації істотно зросла частка промисловості в їх ВВП, хоча і зараз більша частина населення зайнята в сільському господарстві і на сільське господарство припадає значна частина
ВНП (див. діаграму 3).

Діаграма 3

Галузевий склад ВВП країн, що розвиваються

Джерело: [3]

Правда, у ряді країн (Алжир, Бразилія, Індонезія, Шрі-Ланка, Колумбія й ін.) частка населення, зайнятого в сільському господарстві, істотно знизилася, а частка зайнятих у промисловості зросла і майже досягла або перевищує частку зайнятих у сільському господарстві.

Йде процес диверсифікації експорту країн, що розвиваються, у якому питома вага продукції обробної промисловості зросла з 23% у 1970 р. до 67,8% у
1996 р., а питома вага продукції машинобудування - із 2,4% у 1970 р. до
30,5% у 1996 р. Водночас, починаючи з 70-х років, у країнах підсилилася економічна диференціація.

Особливе положення у світі, що розвивається, по показниках ВНП на душу населення зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти, насамперед країни ОПЕК. У таких країнах як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська
Аравія виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва у високорозвинених країнах. Але в групу країн експортерів нафти входять країна з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально-економічними і політичними режимами. Різкий зріст цін на нафту в 70-х роках призвів до значного збільшення зовнішніх прибутків цих країн. Якщо деякі країни
(Алжир, Лівія й ін.) використовують їх для розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і
Середнього Сходу значна частина прибутків привласнена правлячою феодальною або напівфеодальною верхівкою. Велика частина прибутків вивозиться за кордон, переважно в економічно розвинені країни, тому країни - експортери нафти відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.

Серед країн, що розвиваються, виділилася група країн, більш розвинутих в економічному плані. Це, насамперед, ряд країн Латинської Америки -
Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися за багатьма показниках до країн високого і середнього рівня економічного розвитку. У цих країнах зріс обсяг промислового виробництва і його частки в національному доході.
Зміцнилися позиції нового шару - класу підприємців.

Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної
Азії. Разом із найбільше розвиненими країнами Латинської Америки їх сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них відносяться
Сінгапур, Тайвань, Гонконг, що ввійшов до складу Китаю, і Південна Корея.
При участі іноземного капіталу, що займає тут важливі позиції, інтенсивно розвивається обробна промисловість. В даний час за експортом продукції ці країни займають ведучі позиції серед країн, що розвиваються.

Незважаючи на те, що поки капітал нових індустріальних країн (НІК) виступає, як правило, у якості молодшого партнера ТНК промислово розвинутих країн, у ряді випадків він уже стає їхнім серйозним конкурентом на світових ринках, у тому числі і на ринках розвинутих країн. За сучасним рівнем економічного і промислового розвитку найбільше розвинені з нових індустріальних країн - Республіка Корея, Аргентина, Мексика, Сінгапур - упритул наблизилися до промислово розвинутих країн і знаходяться на одному рівні з такими європейськими державами, як Іспанія, Португалія, Греція.

Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії -
Індонезія, Малайзія, Філіппін, Таїланд. Хоча більша частина населення цих країн ще зайнята в сільському господарстві, тут збільшується обсяг промислового виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються позиції представників національного капіталу. Цю групу країн Південно-
Східної Азії разом із поруч країн Латинської Америки (Венесуела, Колумбія,
Перу, Уругвай, Чилі) часто називають країнами другого покоління нових індустріальних країн.

З інших країн, що розвиваються, відносно більш високі показники ВНП на душу населення мають країни, у яких добуваються корисні копалини (Ботсвана,
Габон, Намібія, Марокко та ін.), є плантаційне сільське господарство (Коста-
Ріка, Колумбія, Сальвадор і ін.) або розвинене туристичне господарство
(Багамські о-ви, Барбадос, Сейшельські о-ви, Фіджі і т.д.).

Істотних результатів в індустріалізації економіки домоглася Індія. За рядом абсолютних показників виробництва промислової продукції Індія знаходиться в числі ведучих країн світу. Однак велика частина населення країни зайнята в малопродуктивному сільському господарстві. Будучи другою країною у світі по чисельності населення (935 млн чол.), по виробництву ВНП на душу населення
Індія знаходиться серед найменш розвинутих країн.

Величезних успіхів в економічному розвитку домігся Китай. Сочетая принципи централізованого керування економікою(державна власність на основні засоби виробництва, планування й ін.) із розвитком ринкових відносин і переходом до відкритої економіки, залученням у великих кількостях іноземного капіталу, Китай домігся в останні роки щорічного приросту ВНП у 9-10 %.
Значно зріс китайський експорт, при цьому Китай має позитивне сальдо в торгівлі навіть із США.

По абсолютному показнику ВНП, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, у 1997 р. Китай приблизно в 3,4 рази обганяє Францію, у 2,8 рази - Індію, у 2,5 рази - Німеччину й у 1,5 разу - Японії, хоча в 1,5 разу поступається США. Фактично Китай по своєю економічній мощі після США став другою державою у світі. У найближчі десятиліття Китай буде претендувати на роль другої супердержави.

Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається відомий економічний прогрес, досить велику групу складають найменш розвиті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі країни Азії, Карибського басейну)*. Ця група країн не має запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості.
Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі прибутків, бідність і нужда більшості населення.
Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості і цих країн йде поступовий розвиток його ринкової організації.

У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, обрах економічного мислення, які в широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу.
Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною складовою слаборозвинутості.політекономія економічного зростання країн, що ровиваються, базується на таких основних принципах:

. тотальна трансформація економіки і всього суспільства;

. ринкова стратегія як основа економічних перетворень;

. експортно-орієнтована концепція національної економіки;

. імпорт капіталу і технології з індустріальних держав;

. поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу на світові фінансові ринки;

. регулювання демографічних процесів.

Варто підкреслити: вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людському капіталу (homo clausus), його бажанню, вмінню і здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

Економічні відносини та закони їх розвитку

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами*. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи.

Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці.

Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.

Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті

ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.

Висновки

Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової цивілізації зв'язані з еффективним функціонуванням світогосподарської системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв'язків, не може ефективно розвиватися в умовах національної економічної відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар'єри.

Міжнародна економічна система об'єднує держави, що мають свою національну й економічну самостійність, різний рівень господарського, політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються.

До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і
3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в
ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. Для них характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки, центр ваго зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного виробництва.

До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень.

Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу. Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку.

Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи, важливими є можливість використання передової техніки і технології, останніх досягнень НТП, рівень розвитку продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.

Література

1. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.:Междунар.

Отношения, 1998.

2. Мировая экономика/Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. –

Мн.:Экоперспектива, 2000.

3. Мировая экономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович,

Г.А.Примаченок и др. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 2000.

4. Мировая экономика. Эк-ка зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра. экон. наук, проф. В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. – М.:

Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000.

5. Осови економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.

Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П.

Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997.

6. Ростов Є.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998.

7. Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та ін. – К.:Либідь, 2000.

8. Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001.

9. Экономики «разных скоростей». Капиталистические и развивающиеся страны/Под ред. А.А.Демина. – Л.:Изд-во. ЛГУ, 1990.

-----------------------
[1] В таблицю внесені найбільш репрезентативні по групам і регіонам країни

* За даними статистики Всесвітнього банку у 1995 році в світі нараховувалось 209 державно-територіальних утворень.

* На першому пленарному засіданні Академії соціальних наук, заснованої в ватикані 1994 р., відзначалось, що “розвинуті країни, де мешкає 1/5 населення світу, споживають 70% світового виробництва енергії, 75% металів і 85% деревини” (The Study of the Human Equality and Social Inequalities from the Perspective of the varios social sciences. Vatican City, 1996. P.
166 – 167).

* Відповідно до класифікації ООН до найменш розвинутих країн відносяться:
Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Бутан, Буркіна-Фасо, Бурунді,
Вануату, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гаїті, Джібуті, Демократична
Республіка Конго (ДРК - колишній Заїр),

Замбія, Зах. Самоа, Ємен, Кірібаті, Коморські о-ви, Лаос, Лесото, Ліберія,
Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Мавританія, Мозамбік, Мьянма, Непал,
Нігер, Руанда, С’єрра-Леоне, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, Танзанія,
Того, Тавалу, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Екваторіальна
Гвінея, Эритрея, Ефіопія.

* Відома альтернативна позиція М. Вебера, який не визнавав правомірності застосування поняття закону до сфери історії та соціально-економічних відносин. Проте, якою б не була специфіка дії економічних законів, на відміну від законів природи, вони виражають сталі закономірності й тенденції розвитку економічних систем та їх суперечностей.

-----------------------
[pic]

[pic]

[pic]

Страницы: 1, 2, 3