Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект, пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням парламенту відсунути політичні втрати і наслідки рішень, що приймаються, до наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.

2.3 Мілітаризація економіки

Важливим чинником інфляційного процесу виступає мілітаризація економіки. Коли масштаби діяльності військово-промислового комплексу надмірно зростають, з'являються принаймні три відчутні інфляційні ефекти.
Насамперед військовий сектор створює постійне напруження у видатковій частині державного бюджету. Збільшується дефіцит, а за ним – й інфляційний тиск. Припустимо, однак, що державі вдалося зекономити на інших статтях видатків і так відрегулювати свої фінанси, що навіть за умов мілітаризованої економіки дефіцит бюджету виявився невеликим і його роль у розгортанні інфляційного процесу зведена до мінімуму.

Аналіз показує, що в такому випадку інфляція все-таки матиме місце, хоча прийматиме інші, не бюджетні форми. Зокрема, яким би не був стан бюджету, військова економіка все одно поглинає матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які можна використати продуктивно – для випуску продукції цивільного призначення. Якщо ресурси йшли не туди, де вони реально потрібні народному господарству, то їх розподіл загалом є неоптимальним.
Через виникнення диспропорцій дедалі важче не тільки розвивати цивільне виробництво, а й навіть забезпечувати заміну зношеного устаткування, що згубно відбивається на обсязі і динаміці товарної пропозиції. Такий другий інфляційний ефект мілітаризму. Третій ефект виникає тоді, коли зайняті в оборонному секторі виступають на споживчому ринку винятково в ролі покупців, пред'являють попит, але ніяк не сприяють нарощуванню пропозиції.

Все це однозначно свідчить про абсолютну необхідність демілітаризації економіки, без якої інфляції не позбутися. З кожним кроком на шляху конверсії військового виробництва дія зазначених ефектів послідовно послаблюється.

2.4. Монополії і необгрунтовані привілеї

Інтенсивність інфляційного процесу значною мірою залежить від стану ринків, від того, панує там конкурентний режим чи монополія. Практика показує, що інфляція найшвидше прогресує саме за високого рівня монополізації ринків. Хоча монополії самі по собі не починають інфляції, але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити й утримати високі ціни, але й зберегти розміри виробництва та пропозиції. Це надзвичайно негативно впливає на співвідношення сукупного попиту і пропозиції, збільшує розрив між ними. До того ж монополістичні структури, руйнуючи механізм ринку, знижують еластичність пропозиції за ціною, затягують реакцію виробництва на коливання попиту, тобто продовжують інфляційну нерівновагу.
Загалом можна вважати, що хоча інфляція в принципі можлива і в конкурентній економіці, монополізм надає їй додаткового прискорення.

Інфляційний процес в Україні посилювався багатьма діями владних структур. Так, Кабінет Міністрів України у 1993 році видав цілу низку постанов і розпоряджень, згідно з якими багатьом підприємствам надавалися найрізноманітніші привілеї. Чимало з них звільнилися від податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного чи виїзного мита тощо.

Друга вагома група привілеїв стосувалася валютної сфери: повне (рідше часткове) звільнення від обов'язків продажу на міжбанківському валютному ринку України 50% валютного виторгу. Після введення фіксованого курсу іноземних валют до карбованця уряд дозволив ряду підприємств купувати валюту за цим курсом.

Крім того, з бюджету регулярно надавали прямі позики певним суб'єктам господарської діяльності на надзвичайно пільгових умовах. Половина кредитів надавалася під 3-5% річних, а більш як третина господарств отримали їх під
10% річних. До того ж ці кредити надавалися здебільшого на кілька років.
Цілком зрозуміло, що в умовах нинішньої гіперінфляції трильйони карбованців фактично були подаровані цим підприємствам.

Уряд України визначив близько півсотні різноманітних господарств, яким під формулювання “як виняток” надавали згадані пільги. Деяким із них дозволялося навіть більше: відвантажувати продукцію без попередньої оплати, сплачувати податки у кредит, проводити розрахунки без участі банків
України тощо. Варто звернути увагу на таке твердження багатьох експертів: та кількість коштів, які країна через “подарункову” політику уряду втратила або віддала під кредит, фактично дорівнює дефіциту державного бюджету. На інфляційний процес впливає також неповнота і несвоєчасність надходжень валютних коштів у державну скарбницю.

Хоча основні чинники інфляції концентруються всередині національної економіки, але є й такі, що перебувають за її межами. Мається на увазі перенесення інфляції каналами світової торгівлі, коли, наприклад, зростання цін на сировину або енергоносії стимулює механізм інфляції витрат. Немалу інфляційну загрозу несуть з собою потоки короткострокових спекулятивних капіталів, що переміщуються через кордони в пошуках найвищої ставки процента. Все це стосується сучасної України. Адже підвищення в тисячі разів цін на енергоносії, які Україна імпортує з Російської Федерації і
Туркменистану, також спричинило вагомий вплив на посилення інфляційного процесу в Україні.

3. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від неминучого падіння якості життя. Це виявляється в найрізноманітніших формах.

1. Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється у безперервному загальному підвищенні цін, то найбільшу втрату мають ті, хто тримає заощадження у вигляді готівки, зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і матеріальні цінності – будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних інфляційних очікувань. Тоді процент, хоча б деякою мірою захищаючи заощадження від знецінення, сприятиме припливу вкладів. Коли ж держава прагне звести до мінімуму втрати населення від відкритої інфляції, то їй необхідно забезпечити громадянам можливість вільного вкладу заощаджень в акції або нерухомість. Оскільки держава не зуміла оберегти економіку від інфляції, вона зобов'язана допомогти людям хоча б убезпечити заощадження від постійного зростання цін.

Інфляція негативно відбивається на добробуті населення передусім тому, що якою б досконалою не була система протиінфляційної компенсації, їй ніколи не наздогнати руху цін. Припустимо, що інфляція відкрита і ціни зростають щоденно. Зрозуміло, однак, що перегляд ставок заробітної плати і фіксованих доходів вимагають певного часу. Існують, іншими словами, прості обставини інституційного, технічного порядку, які не дають можливості доходам зростати у повній відповідності з цінами. Чим більше доходи відстають від цін, тим відчутніших ударів інфляції зазнає поточне споживання.

До того ж передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в економіці вирує некерована гіперінфляція, дуже складно. Оскільки уряди стурбовані бюджетними проблемами і намагаються зекономити на будь-яких статтях видатків, то вони, звичайно, схильні недооцінювати ступінь інфляційної небезпеки. За цих умов протиінфляційна компенсація рідко буває достатньою, тому, зрозуміло, що це означає падіння добробуту народу. Отже, інфляція негативно впливає на добробут населення відразу у двох напрямах – через заощадження і поточне споживання.

2. Зменшення купівельної спроможності населення

На зниження життєвого рівня населення країни особливо негативно впливає поєднання інфляції з різким спадом обсягу виробництва. За 1990-1996 роки ВВП України скоротився на 61,7 %, тоді як навіть за роки Великої депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. За таких умов можливості держави і більшості підприємств щодо розподілу життєвих благ, об'єктивно необхідних для відтворення робочої сили, значно скоротилися.

За цих умов владні органи одночасно з політикою, спрямованою на обвальну лібералізацію цін, здійснювали і продовжують здійснювати заходи щодо всілякого стримування зростання заробітної плати працівників державного сектора економіки. Це призвело до того, що купівельна спроможність середньої заробітної плати відносно рівня 1990 року, знизилася за зазначений період майже у 4 рази.

Через падіння реальної заробітної плати значно звузився платоспроможний попит населення. Це і є важливою причиною зупинення виробництва продуктів найпершої необхідності, дитячого харчування тощо.
Якщо й надалі триватиме політика звуження попиту, зниження реальної заробітної плати, то згортання виробництва не зупинити.

3. Зниження мотивації до трудової та підприємницької діяльності

Організуючи регулювання ринкової економіки, держава покладається в основному на економічні методи (податок на прибуток, бюджетні субсидії, процент за кредит центрального банку тощо). Об'єктами впливу стають грошові параметри економічної діяльності фірми, споживача, банку – дохід, прибуток, заощадження тощо. Зрозуміло, що таке управління може принести бажані результати тільки в тому випадку, коли грошова система достатньо стійка.
Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу.
Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації підприємницької діяльності.

4. Основні шляхи подолання інфляції

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

1. Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси.
Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

2. Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.
При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

Страницы: 1, 2, 3, 4