Гетьман Павло Скоропадський

" Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ”

План:

1. Біографія

2. Військова кар’єра

Прихід до влади

3. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"

4. Падіння гетьманату

5. Заключна частина

Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного

суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла

Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить

до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні

дискусії, створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя

Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років

вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за

ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних

експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще

за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою

німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського

не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського

аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське

коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича

Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у

Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному

маєтку Тростянці, що на Полтавщині

Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він

проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає

до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для

дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу,

а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із

придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих

брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя

Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення

Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії —

Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії,

у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер

має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський

подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну,

історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив

шися із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра

Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно

відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові

звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на

Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому

жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий

честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від

театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як

командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з

японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці

Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту,

який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.

Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського

драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину,

що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-

японської війни П: Скоропадський 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні

козачого Читинського полку, а повертається полковником і флігель-

ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. Командує полком у

Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р.—генерал-майор почту

Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний

Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і

призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира

гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П.

Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й

авторитетного воєначальника.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським

корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових

частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно

вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування,

українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на

переформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і

боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.

Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.

Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.

Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж

генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого

розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло

помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16

жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.

Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го

армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити

його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».

Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи

соціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування

генералові Гандзюку й вирушає до Києва.

Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих.

Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й

Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та

при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної

Ради її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд

забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало

незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість

почала схилятися до встановлення сильної влади.

Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема

«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу

Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї

входили такі видатні

політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М.

Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних

власників».

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний

полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і

на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-

Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з

незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову

повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по

службі, тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок

найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла

тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого

командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в

армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої

світової війни. Будучи в авангарді армії» полк під командуванням

Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли

розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і

скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Прусії.

За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі

нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої

гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-

ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно

захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала

Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-

річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло,

що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні

цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед

інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про

свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати

родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї.М.Скоропадський, який після

передчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був

передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності,

в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику

колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів

України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного

гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за

шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала

Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович

знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського,

П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько

приятелював...

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського

роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з

рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали

українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у

підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня

1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською

державою на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили

про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його

делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив

натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.

Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана,

а на Со-фіївському майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже

безкровне, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних

гетьманові офіцерів.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду

голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до

гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів

підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-

федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити

цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.

Василенку. Як Із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська,

соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту»,

їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й

об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів

погодився увійти до кабінету М. Ва-силенка лише Д. Дорошенко— представник

давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він

став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова

гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського

роду.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши

дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з

офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,

Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а

загалом де-факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на

відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та

культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його

універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим

її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські

університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських

гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й

культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман

скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план

їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді

(його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та

поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків

поверталися російські поміщики, відбираюча у селян землю з допомогою

збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план

відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не

було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини

та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна,

м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою

держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість

спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.

Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька

армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну

російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою

гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі,

сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки

на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що

"найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував

робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української

Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати

Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на

міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не

тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських

країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був

приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині

Страницы: 1, 2