ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира

Гнатюка

0x08 graphic

кафедра історії літератури

0x01 graphic

0x01 graphic

РЕФЕРАТ

на тему

0x01 graphic

Підготувала: студентка

філологічного факультету

групи ЖУР-37

Гармаш С.С.

Перевірив: Ткачук М.П.

Тернопіль - 2007

ПЛАН

Зміст

1. Біографічна сторінка життя

2. \"Собори душ своїх бережіть…\"

3. Власний погляд збоку.

4. Життя як творчість…

5. Під\'їзд літературних класиків

6. Навколо «короля динаміту»…

7. Літературна доля - випадковий збіг обставин?

8. Думки з приводу (висновок)

Список використаної літератури

Біографічна сторінка життя

Олесь Гончар (1918-1995 р.) - український письменник, громадський діяч,

академік. Учасник Великої Вітчизняної війни. З третього курсу Харківського

університету в складі студбату в 1941 р. добровольцем пішов на фронт. В

1946 р. закінчив Дніпропетровський університет. авчався в аспірантурі

Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. В 1959-1971 р.р.- голова

правління Спілки письменників України, в 1959-1986 р.р. - секретар

правління Спілки письменників СРСР.

Перші новели (\"Іван Мостовий\", \"Черешні цвітуть\", \"Орля\"), повість

\"Стокозове поле\" були надруковані в 1938-1941 р. Протягом 1946-1948 р.р.

створив романи, присвячені темі Великої Вітчизняної війни : \"Альпи\",

\"Голубий Дунай\" та \"Злата Прага\", що склали трилогію \"Прапороносці\" - щиру

й правдиву розповідь безпосереднього учасника війни.

Тематично близькі до трилогії повість \"Земля гуде\" (1947 р.), розповіді

\"Модри Камень\", \"Весна за Моравою\" та інші, зібрані в книзі \"Новели\" (1949

р.).

Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями і повістями \"Микита

Братусь\" (1951 р.) і \"Щоб світився вогник\" (1955 р.), розкриваючи важливі

морально-етичні теми.

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман \"Людина і зброя\"

(1960) - розповідь про студентський батальйон, який після кровопролитних

боїв 1941 р. вийшов з оточення. У романі глибоко розкриваються духовні

основи героїзму радянських людей, які спізнають тяжкі трагедії, зазнають

непоправних втрат.

У центрі роману \"Тронка\" (1963) - радгосп, через землі якого пролягає

траса споруджуваного каналу, а також розташований поряд воєнний полігон.

Письменник показує, як у повсякденні цього степового регіону України

відбивається загальнонародне буття і весь світ середини XX ст. з його

глобальними проблемами й контрастами.

У синтезі історії та сучасності, утвердженні людинотворчої суті пам\'яті й

полягає одна з істотних рис роману, його основна тенденція, що набуде

дальшого розвитку в наступних творах Гончара. Ця тенденція особливо

проявилася в романі \"Собор\" (1968 р.). Після перших позитивних відгуків у

пресі роман та його автор були піддані вульгарно-суб\'єктивістській

критиці, і твір з\'явився вдруге тільки через двадцять років.

У \"Соборі\" О.Гончар одним з перших у сучасній літературі порушив питання

про гуманістично-творче розуміння історії народу, бережливе патріотичне

сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти

споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам\'яток минулого.

Проблематика, освоювана автором у романах 60-років розширювалася,

здобувала нове філософсько-естетичне трактування в творах 70-років -

романах \"Циклон\" (1970 р.), \"Берег любові\" (1976 р.) і повісті

\"Бригантина\" (1973 р.).Філософським романом, насиченим актуальними

моральними і політичними роздумами про сучасну людину і планету, мир і

війну, є \"Твоя зоря\" (1980 р.).

У доробку О.Гончара - літературознавчі, літературно-критичні та

публіцистичні статті, нариси, зібрані в книгах \"Про наше письменство\"

(1972 р.) і \"Письменницькі роздуми\" (1980 р).

\"Собори душ своїх бережіть…\"

Іван Бокий у своїй статті \"ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!\" писав: \"В історії

кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи

іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX

століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав

тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад,

крах\". Такої ж думки був і Григорій Тютюнник - він звертався до Гончара:

\"Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо.

Ви ненавидите доземні уклони. Розумію Вас глибоко. Але є випадки, коли ми

кланяємося з радістю, з священним душевним трепетом, — а за такі поклони і

вклоняюся Вам саме так\". (Київ, 16.02.1968 р.).

…Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не

бути. У п\'єсах Миколи Куліша. У щоденниках академіка Сергія Єфремова. В

«Україні в огні» Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Івана

Багряного, які по війні опинилися в діаспорі. Але, по-перше, вони були

недоступні не тільки широкому читачеві, але й «обраним». А по-друге,

цілісного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному

чи вузькому матеріалі, або на табірних враженнях, тобто на матеріалі

екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матеріалі водночас

буденному і піднесеному, він поставив у центр мотив духу, категорію

духовності, матеріалізовані в соборі, — і вийшов на узагальнення

величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької

суті системи соціальної демагогії, яка неспроможна виплодити здорових ідей

і здорових людей, системи, зараженої кар\'єризмом, брехнею, тліном,

позбавленої коріння, того, «від чого берем свій родовід». І хоч література

присудів не виносить, система прочитала в романі собі вирок.

Найбільше занепокоєння в хулителів «Собору» викликав образ Володьки

Лободи. І недаремно, бо, власне, образ системи у романі значною мірою

реалізований саме через цей персонаж. Реалізований він блискуче як у плані

художньому, так і щодо абсолютно точного прочитання кадрової політики

системи, а значить, її суті. Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки

здоровій конкуренції, він сягнув високого кабінету виключно завдяки

кар\'єристським здібностям — інших у нього просто немає. Його душа охоплена

«наркотиком владолюбства», «героїном кар\'єризму». Рідного батька віддає у

будинок старих металургів — кажуть, саме цей факт поріднив його з тодішнім

дніпропетровським першим партійним секретарем, який і почав

партійно-номенклатурний обстріл «Собору» і дослужився на цьому ремеслі до

всеукраїнського голови.

Вдумливий критик Віктор Іванисенко по гарячих слідах роману писав: «Немає

нічого у Володьки позад себе і навколо себе... Ні жінки, ні дітей, ні

звичаїв батьківських, ні любові, ні пам\'яті...» У Володьці Лободі система

жила у дусі й во плоті, жила такою, якою була, — цинічною, неосвіченою,

недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний,

підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як втілення системи — її «геній»,

найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де

кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом Ельбруси життя». Задля цього

він зробить усе — затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе

собор, вилупить з мізків ще якісь «ідеї», і хоч результатом їх буде

руйнація всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись

самому!

Що здатен виплодити Лобода, крім собі подібного? «Вершина» його «генія»

— молодіжне кафе на місці собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава

Богу, не збулося і вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду

не стільки факту, скільки концентровану суть лободівщини, соціалістичної

схизми — її пустоцвіт, безплідність, нежиттєздатність, галасливу

порожнечу, марнославну дрібноту. Читацька робота над образом Лободи як над

образом живої людини і носія оцієї схизми видається мені не тільки

цікавою, а й повчальною. Не тільки як захопливе словознавче студіювання,

але і як розтин тоталітарної свідомості на рівні щонайтонших порухів думки

і почуття, пізнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет

застереження від потворних історичних експериментів.

Навіть найсміливіші критики, які встигли сказати слово про роман

відразу після його появи, змушені були говорити хіба що про соціальну

небезпечність таких персонажів, як Володька Лобода. Небезпеку передовсім

для самого соціалізму. При цьому, цілком очевидно, що сам соціалізм під

сумнів не брався. Так ось, уважний читач «Собору», осмислюючи лінію Лободи

і всієї лободівщини в романі, не може не дійти думки, що його образ —

явище органічне для суспільства, яке вибудовують «висуванці» з тавром

невігластва і сверблячкою командувати, нищити народні звичаї і народну

пам\'ять. З «діянь» і зазіхань таких персонажів поставала неспроможність

самої антинародної системи — неспроможність ідейна, практична, правова,

духовна, моральна, інтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на

безпам\'ятстві, на викорчовуванні історії, приречений.

Протистоять у «Соборі» Лободі і лободівщині народ і історія.

Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в

структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника

Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на

демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й

перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного

національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його

молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими

вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник,

якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати,

покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його

чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику

рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора

Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням

свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу

характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це

та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад,

за якими живуть і діють система та громада.

Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в

народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не

руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу.

А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом

йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть

через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам\'ятаймо: в

романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про

червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид

проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній

артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити

навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.

І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як

утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така

доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві

проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний

художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра

слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо,

власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної

пам\'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше

підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від

політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб

не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов,

побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною

історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому —

історичний оптимізм роману.

Власний погляд збоку.

…Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало,

розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя

зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»...

Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь

Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію

суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв

відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала

велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму

1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної

України.

Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження

віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до

входження в світову сім\'ю народів як народу великого, творця великої

історії і великого Грядущого…

У свої статті \"Чому актуальний Гончар?\" журналістка Надія Тисячна (газета

«День») склала список найбільш відомих афоризмів Олеся Гончара:

«Народ — найкращий редактор»,

«Народ у своїх присудах нещадний»,

«Талант — це смуток»,

«Слово — категорія моральна»,

«Поет — це геній інтуїції»,

«Мова — це код нації»..

Життя як творчість…

Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина

його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт,

що стоїть на розі вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі

Києва. Саме в цих стінах з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія»,

«Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні

твори, новели, кіносценарії.

1949 року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже

лауреатові Сталінської премії — переїхати в Роліт. Ви певно, здивуєтеся:

хіба у престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж

бо, в повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще

пошукати.

Річ у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири

отримали й інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і

відомий український піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії.

Страницы: 1, 2