Махно и Украина

Міністерство освіти України

Запорізький державний університет

Кафедра теорії держави і права

Курсова работа

з курсу історії України

на тему:

"Махно і Україна"

Виконав: студент 1 курсу

юридичного факультету група

6118-3 Бордульов

С.В.

Перевірила: викладач

Середа А.Н.

Запоріжжя - 1999

содержание

Вступ 3

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний

злочинець? 4

Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна 10

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху 13

Висновки 26

Список використаної літератури 27

Вступ

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині

селянина-бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову

освіту, але читав лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія,

"безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно

відображав інтереси і прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення

українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної

влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим

накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть

імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно

ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна

комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує

суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних

партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?

Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш

радикальних політичних партій Російської імперії починався з відвертих

кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та

терором як засобом боротьби з представниками самодержавної влади.

Здебільшого подібна революційна “романтика” ставала для таких молодиків

життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для задоволення власних потреб,

які надійно маскувалися політичними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли

школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для

поновлення активної військовою революційної діяльності став корніловський

заколот у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути

заклик про “захист революції”. Відразу ж почали створюватися за аналогічним

зразком загони червоної і чорної гвардії, які нерідко мали й спільні

керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі

очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у майбутньому відомий польовий

командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного

опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом

свого ватажка Махна почали затверджувати “радянську” владу. Вони вбили

поміщика Класека, пограбували його садибу і утворили “зразкову комуну

анархістів”, в якій, на думку В.Волковивського, не стільки працювали,

скільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара

Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало.

Присланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з

особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно

так згадував про ці події: “Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних,

а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і

не надсилалося урядовців з повіту”. Після жовтневого перевороту

чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали підпорядковуватися

наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонову-

Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-

організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11

грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на

суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними

загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В

організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків.

Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час

знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: “Никифорова в

Олександрівську наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти”.

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р.

статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових

зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського

червоного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна,

стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх

споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк

складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, національної єврейської роти і

кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані

санітарні загони і підготовлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку

було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган,

німецька і австрійська трофейна зброя.

Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником

військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду головнокомандуючого

збройними силами “південних” радянських республік, пов'язував з полками

типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і

українських військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так,

на Никифорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські

частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі:

“Никифоровій - начальнику кавалери Таврійської і Херсонської губернії - 5

тисяч карбованців”.

Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі

формування були знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичноі

політики Леніна і Троїцького. Вони збирали з заможного населення

контрибуції, продрозверстку, розправлялися з своїми ідейними

супротивниками. В результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко

розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянських

військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і українських частин.

Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича (командуючий південною

резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і Никяфорової, мешканці

Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши багато полонених і дві

гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав Антонову-Овсіеику,

що Беленкович і Никифорова “ледь винесли з Єлісаветграду ноги”. Лише загону

Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду Полупанова

вдалося “заспокоїти” елісаветградців.

Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної

армії Антонова. Вона була сформована з місцевих анархо-більшовицьких

загонів і закривала катеринославський напрямок. Махнові було доручено

обороняти Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад

полку відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під командуванням

колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для

придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича,

який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як

писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці “Махнові з 80

кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду". Соромлячись цього

ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події

розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території

України в кінці квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ,

Синельникове, Роздори, Чаплине були забиті ешелонами з повністю

деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, вони подекуди

знущалися над залізничною адміністрацією. “Ці знамениті війська, які

захищали Катеринославщину, були дійсно “авангардом” і втекли першими”, -

згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.

За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у

глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у

червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви.

Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до

Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і

Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те.

що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать

про інше. Для більшовицьких лідерів головний була антигетьманська

спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання

підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як

невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для

розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів

РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації

українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з

організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на

місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою

керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови

Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена

російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і

офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію

у Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де

від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від

члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де

зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком,

братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких

військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-

липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини,

загальноукраінський страйк залізничників в липні-серпні було придушено.

Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні

акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської

адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів. Спроба

залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків “синежупанників”,

загін яких у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських

островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська. виявилася

невдалою. Українські козаки, як згадував Махно, незважаючи на “більшовицькі

настрої”, не пішли за анархо-комуністами.

Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе

залишилися свідчення лише романтично-легендарного характеру. Більшість

дослідників схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко,

Марченко і С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова,

де захватили 7 гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропріація

ощадної каси в селі Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на

які було куплено кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша

зброя. Враховуючи трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх

жертвами стали члени так званих добровільних “хліборобських” загонів

самооборони, які утворювалися в допомогу Державній Варті для забезпечення

громадського спокою і порядку, захисту відновленої приватної власності.

Вони утримувалися і озброювалися на кошти самих землевласників. Так, 7

липня Спілка земельних власників Олександрівського повіту виділила 100 тис.

крб. на організацію такого загону.

Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочатку не мала

нормативно-правових засад, а здебільшого викликала вороже ставлення не

тільки у селян, що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так

звані “каральні загони”, які керувалися відчуттям помсти, “здатні лише без

мети дратувати населення”, - доповідав 10 серпня гетьману Міністр

внутрішніх справ І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край

свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та

запобіганням антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора

Департаменту Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських

старостів і міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС,

приписувалося “з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні

команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони

утримуються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи

бажано їх подальше існування”. Після відповідних доповідей з місць з'явився

циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати

хліборобські загони самоохорони.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі

підрозділи і окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про

стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля

Федорівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог

офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір

41 піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його

ординарець зазнали важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і

покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали

для проведення слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих

складала близько сорока чоловік з одним кулеметом. Акція приписувалася

більшовикам, під цим означенням окупаційне командування здебільшого

поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж

терористичних груп у районі Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно,

що наскок здійснили анархісти-махновці.

Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність

Страницы: 1, 2, 3, 4