букеті поодлітали. Це були мої лаври… Шкода була викидать! Довго стояли

вони в мене без головок…”- згадував пізніше Степан Васильченко.

Друга книжка – “Оповідання” – більша за обсягом ніж перша, мала вийти

в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався підозрілим

її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час

перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.

Роки імперіалістичної та громадянської війни

Командир саперної роти Степан Васильченко воював на Галицькому,

Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три

роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й

пережите нотував до свого “Окопного щоденника”. Жахи імперіалістичної війни

письменник відобразив у новелах “Русин”, “Чорні маки”, “Отруйна квітка”,

“На золотому лоні”, “Під святий гомін”. У них на похмурому тлі зображено

страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей.

Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених і

умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого,

песимістичного.

Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для

Васильченка часом ідейних випробувань. Як інтелігент-демократ він у своїх

творах викриває імперіалістичну сутність світової війни, із

загальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдиво

передає глухий протест і навіть одверті прокльони широких мас на адресу

тих, хто кидав їх як гарматне м’ясо в саме пекло бійні. Однак письменник і

в дні перебування на російсько-німецькому фронті, і пізніше, коли було

повалено царизм, а згодом і буржуазний Тимчасовий уряд, не зміг до кінця

зрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, й

всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Не випадково в перші післяжовтневі роки він намагається відійти вбік від

непримиренної боротьби між трудящими і контрреволюцією, перебуває певний

час у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацією

української націоналістичної буржуазії.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій,

що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій активності: в час

революції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Останні роки життя

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом

1907-1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та

повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з’їзди. Незабаром

письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній

Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хоровою

капелою “Думка” по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило,

як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового,

соціального життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами,

червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю і твердою вірою

в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він

занотовує в щоденнику, який назвав “З піснею крізь вогонь і воду”.

“Здавалось б, - пише Васильченко, - що в ці часи людей, які перебувають в

самому диму історичних великих подій…, людей, які творять історію, які

захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних

обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна

побутова пісня і взагалі мистецтво…” Але “пісня чарувала їх далеко більше,

ніж когось іншого”.

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в перші ж роки

радянської влади з радістю зміцнює свої зв’язки з революційною дійсністю, з

новим ладом, який утверджував народне мистецтво і відкривав шлях мистецтву

до народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно

та політично змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий

письменник, він стає вихователем і вчителем дітвори. “Після перших бур,

коли в порожній школі почали з’являтися перші учні, я пішов після такої

довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Не

кидав також і літературної роботи”, - розповідає письменник у нарисі “Мій

шлях”.

Спочатку він – вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928)-

учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й

привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та

літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили

учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і

навчав цього своїх вихованців. “Немає взимку дров, немає потрібного

реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня

бібліотека…- писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться вперед”.

Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромний

і коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так принаджувала до

нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любив помовчати.

Сучасники згадують, як він, бувало, прийде в редакцію журналу “Нова

громада”, сяде збоку, замислиться і слухає розмови друзів-письменників.

Здебільшого молоді люди, вони гаряче сперечались, а Степан Васильович ховав

у вусах лагідний усміх. Таким бачили його й на різних літературних вечорах,

у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював з

талановитим прозаїком Григорієм Косинкою. Андрій Головко мав Степана

Васильовича за одного з найулюбленіших своїх учителів.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його

здоров’ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга

почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово,

бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні – людей побачити,

мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів

письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала

його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась

увага і любов читачів, коло яких було досить широке, - робітники,,

студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1

березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка з нагоди 50-ліття

від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було – він хворів. Йому

надіслали багато поздоровчих телеграм, з любов’ю оформлених вітальних

адресів.

Читав їх потім Степан Васильович, і надтруджене серце його раділо.

Отже, немарно жив. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця

почате, задумане… Але сили з кожним днем танули.

11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.

У затінку яворів на Байковому кладовищі в Києві – довічний сум його

могили.

А мостами калиновими до нових і нових поколінь читачів іде барвисте

Васильченкове слово, живе про нього добра пам’ять. До цього часу колишні

вихованці Степана Васильченка захоплено розповідають про нього.

Творчість

Художні твори Степана Васильченка, які стали відомі читачам у 1910

році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать про

тонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань –

“Мужицька арихметика” – стало в ряд найкращих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи,

що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примітивні учнівські

наслідування і запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичної

системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на

Васильченка народної пісні, творів Шевченка і Гоголя, тобто вплив

фольклору, української та російської літератури – вплив, якому сам

письменник надав вирішального значення.

У творчості Васильченка виразно відчувається її співзвучність з

народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові і стилі, у

принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята

мотивами народних казок, пісень, народно-поетичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дійсність;

народна пісня “озвучувала” роздуми його героїв, створювала у читача

настрій, який відповідав ідеї твору.

Народно-поетичні традиції в творчості Васильченка органічно

поєднувалися з традиціями української і російської літератури. Не випадково

саме ті письменники, які близько стояли до народно-поетичних джерел

(Кольцов, Гоголь, Короленко і особливо Шевченко) справили на молодого

літератора найсильніше враження.

Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотивів рішучого

соціального протесту, була для Степана Васильченка високим взірцем, коли

він обстоював ідеї громадянського звучання і в своїх літературно-критичних

висловлюваннях, і в художній творчій практиці. Органічно увійшовши в

свідомість Васильченка, у світ його художніх образів, “Кобзар” створив, так

би мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних

занепадницьких течій.

Творчий контакт Васильченка з російською літературою був зумовлений

спорідненістю двох літературних процесів. Згадаймо зв’язки Тараса Шевченка

з російською революційною демократією, творчу співдружність Марка Вовчка і

Некрасова, неослаблений інтерес, що його виявляли до Росії і її культури

Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Зміцнюючи російсько-українське

літературне єднання в нових історичних умовах, Васильченко тим самим

продовжив традиції своїх попередників.

Безперечно, тяжіння до російської літератури не обмежувало коло

мистецьких симпатій і уподобань Васильченка. Будучи людиною освіченою, він

знав найкращі твори світової літератури, вбачав у них досконалі взірці

техніки письма, художньої майстерності.

Твори про вчителів

Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя

сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров’ю, коли

він бачив, як учитель поневіряється, але замість протесту іноді ламає шапку

перед начальством, згинається в три погибелі перед попом та жандармом,

запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів

письменник героя оповідання “Вова”. У нього “русяві кучері, сірі соромливі,

повні темного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух”. Всього кілька

портретних барв, але вони дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність

юнака, сповненого світлих надій і поривань до прекрасного і благородного

життя.

Приїхавши в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з

місцевою інтелігенцією. Але після того, як пани “інтелігенти” з погордою і

зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті

п‘яниць і розпусників. Письменник не виправдовує свого героя. Учитель

мусить бути борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своїх братів

по класу, з ними єднатися, їм, темним і зневаженим, нести “розумне, добре,

вічне”. Вова тільки на якийсь час знехтував своїми обов’язками справді

народного вчителя і жорстоко поплатився за це. Правда, поки що він ступив

тільки перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійно-

песимістичних почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може,

видряпається з прірви, в яку почав сповзати.

Дечим схожий урок панської погорди і зневаги дістав також молодий,

енергійний і роботящий учитель Яків Малинка (новела “З самого початку”).

Про нього відразу полинули добрі чутки: “За тиждень усе село знало вже

нового вчителя”. Але своєю зовнішністю та невмінням поводитися межи панами

він не сподобався попечительці школи сільській багатійці Олександрі

Андріївні. Вірний служака власті імущих, “підстаркуватий, сухий інспектор з

гостреньким носом і з обличчям старого лиса” переводить учителя в інше

село, “як можна далі з вишнівської школи”. Що далі жде Малинку? Чи він

розділить долю завжди напівголодних злидарів Недбая та Петльованого, які

навіть у різдвяне свято не мають чого їсти і збирають дитячі недоїдки в

класі під партами (новела “Вечеря”), чи , може, Малинка піде шляхом

непокірного протестанта, невтомного шукача правди, як старий учитель Райко

з новели “Над Россю”?

Про Феодосія Райка змолоду “слава гуляла по всьому повіту” - слава

непокірного правдолюба. Усі прикрощі учительського життя випали на його

долю. Вісімнадцять разів перегонили його з місця на місце: “там з квартирою

зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з

голоду пропадав, звідтіль вигнали…, а радощів, ясних днів – як не було…”

Художньою удачею автора був образ другого вчителя – хитрого

кар’єриста Воблого. На фоні образу Воблого стає очевиднішим благородство

Райка. Образ Райка стверджує думку, що в антагоністичному суспільстві шлях

чесної людини устелений тернами.

Нарешті, третя дійова особа оповідання “Над Россю” - автор, молодий

учитель, що тільки розпочинає свою нелегку працю. Саме в світлі його

сприймання постають образи Райка і Воблого, як дві долі, два життя. І він

запитує себе: “Яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і

починати будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч

молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може,

поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж

помандрувати світами шукати собі кращої…”

В оповіданні відсутні авторські сентенції. Читачеві не підноситься

готова відповідь на питання про дальший шлях героя. Проте з оповідання

ясно, який життєвий шлях обере ліричний герой: усі симпатії автора і читача

на боці непокірного Райка; його життя – подвиг, який варто наслідувати.

Оповідання “Над Россю” посідає центральне місце серед творів

Васильченка про вчителів. Це визначається насамперед тим, що авторові

вдалося на конкретних образах показати широку картину “обшарпаної

вчительської долі” в дореволюційний час, - картину, що набуває

узагальненого значення. Васильченко осуджує вчителів, які по-казенному

ставляться до праці в школі (оповідання “Роман”), карає кар’єристів (Воблий

в оповіданні “Над Россю”), розвінчує мерзенну роль душителів живої думки –

церковників (оповідання “Божественная Галя”, повість “Талант”).

Новели та повісті Степана Васильченка з учительського життя –

визначне творче надбання української літератури.

Селянська тема

Однією з соціально найгостріших тем Васильченкової творчості є так

звана селянська тема. Найкращий твір на цю тему, безперечно, славнозвісна

“Мужицька арихметика”. Ще в 20-ті роки це оповідання стало хрестоматійним.

Сюжет “Мужицької арихметики” нескладний. Замість книги “про землю і

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5